Обід приніс Сидоренко. Чомусь пізніше трохи. Як інші вже й забули про цю єдину радість.
Поставив тацю, старанно притис окуті двері й, присівши поруч, ураз спитав:
— Ви хочете втекти на волю? Зважитесь — скажіть мені, і я вам зможу допомогти...
Підвівся рвучко й вийшов.
Гаряча хвиля хлюпнула Тарасу в груди. Потім — ураз холодна... Воля!.. Що це підступна пастка, не допускав. Не знав чому, а вірив цьому солдатові, як сам собі. Мав здатність розпізнавати людей одразу, з ходу... А Лукашевич?.. Згадка про Березань, де проживав "друг щирий", охолодила трохи, та не прибила його надій. Платон — панок, собачник, а це солдат, кріпак недавній... Господи, за кілька днів він буде вже на волі!.. Без "вольної", без будь-яких паперів, що свідчили б його особу?.. Що толку в тих паперах! Його ж тоді шукатимуть по всіх кутках імперії... Звичайно, можна десь пересидіти лиху годину, потім втекти на Дон чи на Кубань, до чорноморців. Там Кухаренко Яків! Той зробить щось, подбає, щоб міг спокійно жити... Спокійно жити... Влізти в якусь нору й сидіти тихо?.. Не малювати, не друкувати своїх книжок, не їздити по Україні, не дбать про те, щоб визволити її народ, не кликати його до волі?.. Тоді для чого жити?.. Сидіти десь у запічку і прислухатися, чи хтось не йде по тебе, — це не життя!!! Та й поки ще добудешся аж на Кубань...
Примусив себе поїсти, бо голова йшла обертом од цих думок. Гнав їх од себе, прагнув про інше щось подумати, але не мав над ними волі... Можна, звичайно, спробувати втекти з цього вертепу. Он Кармалюк тікав не раз... Він мав куди втікати, його чекали друзі по боротьбі. А ти — один. Та й зброя в тебе інша...
Встав, походив по камері, що стала враз тіснішою... Як він втече, тим самим визнає свою вину, погіршить долю інших, бо їх тоді підозрюватимуть у нерозкритих злочинах супроти влади, мучитимуть новими допитами й про всякий випадок замкнуть в якусь хурдигу на довгі роки. Власна його свобода обернеться для друзів злом, неволею. Що їм загрожує? За що вони стояли? Щоб об'єднать усіх слов'ян під скіпетром царя російського. Це головне. А другорядне, гірше, як варіант,— конфедерація держав-республік. І все лише просвітою, поширенням між кріпаками грамотності... Дитяча гра!.. Крім нього, тут усе пани, дворяни. Посварять їх та налякають і випустять або зашлють на кілька літ в якусь забуту богом Тмуторокань. Ото і все. Йому ж, з усього видно, не пошкодують кари. Плебей, що звів перо на імператора!..
Як душно тут, як тісно!.. У Літньому цвітуть дерева й трави... А над Невою ранками стоїть туман, і в ньому ніби плавають високі щогли з реями... Від моря віє свіжий, солоний вітер... Воля!.. Як ждав її, як прагнув колись, іще не знаючи її смаку! А зараз...
Горло йому здушила мука. Стояв поникло біля вікна й крізь грубі чорні грати дивився в двір, де не було й травинки, не те що дерева, й не міг ніяк спинитися на тому, що він скаже, коли прийде Сидоренко.
Земляк забіг надвечір. Він був не сам. Хтось другий, залишившись у коридорі, затяг журливу пісню.
— То що? — спитав, присівши поряд. Тарас уже сидів на ліжку, вимучений думками й сумнівами.
— Той теж земляк?
— Калузький.
— А не того?..
— Надійний. Ми вдвох із ним...
— Припустимо... А як же ви?
— Нам все одно, — сказав Мартин спокійно. — Як жити так, то краще вмерти... Виведемо, а там — як бог дасть!..
Жертва була така велика, що він не зміг би її прийняти, якби й одважився на втечу звідси. А ще йому зробилось соромно, що не згадав про це тоді, як сам усе обдумував.
— Не можу я тікати, брате... — мовив глухим, охриплим від хвилювання голосом.
— Чому? За нас не бійтеся, ми теж чкурнемо!
— Багато є причин, Мартине... Я ж тут не сам... За мене їм дістанеться... Та й жити як, ховаючись? Я денний птах, а не нічний. Співаю добрим людям при світлі сонця...
— Матимете чудовий вид на проживання! То мій земляк подбає...
— Не зможу я без малювання та без поезії. По них же скрізь мене знайдуть... Спасибі тобі, Мартине, за добре серце! Радий, що й тут, у цьому пеклі й гноїщі, не втратив ти душі людської. Дякуй своєму товаришеві. І вибачай!..
— Даремно ви, Григоровичу... — зів'яв солдат. — Чи, може, ви сумніваєтесь? Так ми усе продумали. Переодягнетесь у мій мундир...
— Не треба. Я вірю вам. Якщо уже несила, ідіть самі, без мене... Нехай гірка мені судилась чаша, я вип'ю її до дна...
Тим часом стихла пісня.
Мартин підвівся.
— Вибачте...
Зібрав поквапно посуд.
— Спасибі ще раз! В мене сьогодні справжнє свято, —-— сказав Тарас. — Коли за тебе можуть віддать життя, ти ще потрібний людям, ти щось зробив корисне!
— Де Сидоров? — почулось грізне унтерове.
— Зайшов забрати посуд.
— Давно?
— Ні, тільки що.
Мартин повільно вийшов. Плечі його поникли, зменшилися, мов він постарів раптом на добрих десять років.
Щось обірвалося в Тарасовій душі. Зринув тривожний сумнів. Може, зробив не так, як личило б? В'язниця — це в'язниця, а воля... Може, він побоявся ризику і тих пригод, що випали б йому на долю як втікачеві?.. Сумніви тепер його каратимуть усе життя... Ні, він не міг інакше!.. Причини, ним обдумані, були значні, вагомі, та ще була й одна така, якої він не смів навести й перед самим собою. Поет, який ховається, немов ховрах, по норах, не те ім'я, що кличе і надихає. А той поет, якого цар з жандармами замкнули або заслали, — трагічна постать, мученик, ледь не святий. Не слава була йому потрібна і не вінець терновий, а поступ краю рідного, високий дух народу, вогонь, який він теж роздмухував із іскри, що не згасла під грубим шаром попелу. Коли його засудять і заборонять його книжки — це стане ніби гаслом до роздумів і до протесту для тих, хто чув про нього або читав його рядки, добуті з серця. Скараний, він стане ще жаданіший для тих, хто прагне волі, для душ високих, відданих своїй землі, народові. Такий кобзар страшніший для влади й панства, ніж той, що вчив би молодь, як володіти пензлем, зустрів би милу суджену й плодив би діток... Мабуть, тепер йому не мати жінки, діти його не глянуть синім зором на білий світ!.. Це страшно... Умре, й ніхто не плакатиме по небораці, не пом'яне...