— Даремний труд — метати бісер перед свиньми!
— Не треба так... — сказав Жуковський з докором. — Всі знають, ти людинолюбний, добрий, і раптом — бісер перед свиньми...
— Людинолюбний — може... Але не царелюбний, мій дорогий.
— Ти довго жив в Італії, одвик од наших звичаїв.
— Бридкі, ганебні звичаї! — не піддавався на вмови Карл Брюллов. — Вони, ці їх величності та їх високості, прагнуть мене зробити своїм придворним пачкуном. Накидали мені замовлень — на півжиття!
— Інший тому радів би...
— Інший, але не я!
— Одне тобі сказати можу, Карле, — промовив якось сумно Василь Андрійович, — тут не шанують гордих... Пушкін ще, може, жив би й жив би…
— Щоб я дозволив убить мене якійсь нікчемі у котелку чи в ківері?!
Цей патетичний вигук згас у рожевій тиші. Кімната, де творився портрет Жуковського, була суворо витримана в червонім тоні, який вражав усіх, хто вперше сюди заходив. І тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся — й здається, ніби заграва стоїть край неба...
І не помітив, коли ввійшов Василь Іванович Григорович, що також брав до серця його нещасну долю.
Він привітався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його "моделлю", прямуючи в куток, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.
— Ти теж хороший, пане секретар! — напав Брюллов на нього — Не можеш щось придумати, щоб твій земляк учився?
--— Ось визволимо його...
--— Ти ж знаєш не гірше мене, що вперлися в глуху стіну —-— скипів Брюллов. — До чого двір торкнеться, усе мертвіє!..
— Карле, прошу тебе... — скривився Василь Андрійович. — Ти ж тут не сам...
— Хай слухає! Принаймні буде знати, що цар не бог!
— Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, — сказав Василь Іванович. — Забув, що він із України?
--— То й що?
--— У нас не вірять в земних богів.
--— Ніхто?
--— Ну-у, може, трохи панства... — сів у глибоке крісло біля Тараса. — А люд простий... Земляче, ти чув хоч раз, допоки жив на Україні, щоб згадували царя або царицю?
--— Чув.
--— Хто й де?
--— Як їхав з Києва й заночував під лісом із чумаками...
--— І що ж вони казали? — спитав Брюллов.
--— Співали пісню.
--— Навіть?! А я вже був повірив!..
--— Не поспішай, — всміхнувся Василь Іванович, так ніби був присутній на тій ночівлі. — У нас пісні є всякі... Тарасе, ти не забув тієї пісні? Можеш нам проспівати або хоча б переказати?
Тарас зиркнув на конференц-секретаря, що в Академії був справжнім богом, і заспівав:
Катерино, вража німко,
Що ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Панам роздарила...
— Здаюсь, — розвів Брюллов руками. — Оце молитва!.. Жуковський, слухай, ти прочитай її своєму учневі! — розвеселився великий Карл.
— А як спитають, де я її почув? — скривився Василь Андрійович.
— Я геть забув, що ти правдивий навіть серед розбійників, — сказав Брюллов. І посерйознішав: — Ні, треба щось придумати!.. Може, Михайло Юрійович там підштовхне? Він, кажуть, мастак такого діла. Гофмейстер же!
— Вже пробував, — зітхнув Василь Андрійович. — І Вієльгорський, щоб знали ви, панове, там не всесильний...
— Чесній людині скрізь не з медом, — сказав Василь Іванович.
— Панове, ми повинні, ми мусимо!.. — страждав Брюллов.
— Тарасе, чи ти не міг би сказать Сошенку, — озвався по довгій тиші Григорович, — щоб він зайшов до мене?
— Коли?
— Скажімо, сьогодні ввечері...
Тарас збагнув, що їм, цим трьом чудовим людям, щось треба тут обговорити без зайвих вух, і, попрощавшись, вийшов.
Хоча вже був початок квітня, весна ще тільки-тільки входила у скуте льодом місто. Нева, покрита кригою, як і тоді, коли її побачив уперше з набережної Двірцевої, була пустельна й сіра, мов нежива... І сірий камінь набережної, і сірі сфінкси біля води, і сіре хмарне небо, і сірий портик Академії навіювали йому журу. Шість років він бродить тут, довкола цього будинку, вже навіть трохи там малював таємно у класах гіпсових голів та гіпсових фігур, знайомий був з її найкращими професорами, а стати учнем ніяк не міг. На ньому було тавро невольника, а тут навчатись можуть, чи мають право, лиш люди вільних станів... Хто вигадав такий закон, щоб поділити людство на вільних і на рабів? Як можуть миритись з цим мислителі, митці та й просто люди, в яких є .серце в грудях? Чому їм тільки муляє, коли в неволі бачать талановитих, здібних, а люд простий, звичайний, що, наче віл, виконує важку роботу панську, їх не цікавить зовсім? Чому в неволі злої такі цупкі й нещадні руки?.. Міг би давно вже бути вільним, так щось стає щоразу на перешкоді. То пан, то цар!.. Всемилостивий, чадолюбивий, мудрий!.. Що там йому до мук якогось хлопа!.. Рік, цілий рік триває страшне чекання!.. Сам сатана не вигадав би тортури ще жахливішої!..
Сошенко "впав ще нижче" і жив тепер ледь не в підвалі. Мабуть, тому і він, Тарас, виною, бо користався часто його запрошеннями то на обід, то до театру, який любив нестямно, то на якісь прогулянки, що вимагали грошей. А нещодавно "викупив" його в Ширяєва на цілий місяць!.. Коли ж він вирветься з рук Енгельгардта й стане митцем, людиною, що може теж робити іншим благо!..
Торкнув ногою раму, — та не була защебнута, — й поліз вікном до хати.
— Свят, свят! — перехрестився лячно Іван Максимович. — Це ти, Тарасе? А я було подумав, що лізе чорт!
— Вгадав, Сохо. Я злий, як чорт, я лютий, як сто чортів!
— Що сталося?
— Не можу більше ждати! Піду спалю кубло паскудне панове, його заб'ю, собаку, а сам... а сам... Не знаю, що зроблю з собою! Як жити так, то краще вмерти! Мить — і по всьому, вільний собі козак...
— Життя, як кажуть мудрі, це боротьба, — сказав Іван Максимович.
— Боротись? З ким?
— З тим, хто з тобою бореться, хто став тобі на перешкоді...
— Цар, пан, кріпаччина! Як, чим мені боротись з ними?!
— Принаймні не палінням покоїв панських, не самогубством...
— Ох мав би я хоч поганеньку зброю! — заскреготів зубами.
В кімнаті стало тихо.
— Ти від Брюллова, може?
— Та звідти, звідти... Василь Іванович просив, щоб ти зайшов до нього сьогодні ввечері.
— Напевно, щось про викуп, про лотерею?
— Ні. Там усе ще в кризі, як і Нева... Всеблагий наш імператор не зволять ще згадати про те, що їм схотілося добути портрет наставника свого синочка... Ех, міг би я, так нагадав би!..