Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі...
Дістав з кишені згорнутий в маленький зшиток аркуш, шмат олівця і сів мерщій, щоб записати... Темно! Вогню нема. І свічки... Хай буде так! Звикати треба в пам'яті тримати все, що зрине в це врем'я люте його життя...
/ не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: "Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись".
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Ковтнув невольні сльози, що підступили йому до горла, й мовив уже уголос, з болем, неначе був на людях, серед людей:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Заплющив очі і сів, знеможений стрімким душевним спалахом, на арештантське ложе. Всміхнувся. Він прикутий а муза його ширяє вільно!.. Завзяті царські цербери, ну що ви знати можете про серце співця людей!.. Похилу голову меч не січе... А гордій — меч не страшний!
Сон навалився хмарою. Солодкий сон...
І знову його збудив Сидоренко.
— Ну ви й спите! — всміхнувся. — Одразу видно, що без гріха.
Тарас не став спростовувати його хоча і мудру, та хибну думку. Праведники спокійно можуть спати перед судом царя небесного. Царі ж земні найдужче бояться правди й праведників.
— Вчорашній гість нагнав на мене такого сну, — промовив устаючи.
— У нас його тут звуть іще спокусником, — сказав солдат неголосно. — Всім стеле вельми м'яко, а спати — як прийдеться... У душу влазить, лащиться... Прошу в проходку!
— Сидоров, давай сюди! Ну, Сидоров!..
— Чого це він завжди кричить? — спитав Тарас.
— Хто, унтер? Така у нього служба. По крику й честь. Цей хоч не лізе битися. А був до нього унтер — не дай вам бог!..
— Чому — мені? — стривожився.
— Від нас частенько таких, як ви, передають покутувати до військ, які стоять за Каспієм чи на Кавказі...
— Сидоров!!
— Прошу в проходку! — виструнчився Сидоренко.
Ця новина лягла на душу каменем. Він знав з дитинства, що лучче вмерти, аніж піти в солдати. До тих, що він уже прожив, додати строк у чверть століття, і вийде... Боже праведний! Усе життя!..
Сяк-так поснідав чаєм та куснем хліба (решту віддав Сидоренку) , ліг на мишасту ковдру й дивився в сіре небо, якого ледь виднілася вузька — над дахом! — смужечка. Ото і все, що має нині з безміру небес і степу, з волі!.. На чому й де спіткнувся? Як дав себе загнати в пастку?.. Мабуть, ті зібрання, де більше дискутували, аніж робили діла, тепер вилазять боком... Це ж так спокусливо остерегти від змовників його величність, престол і всю імперію!.. Щаблі, які долати мав би десятки літ, опустяться тобі до ніг. Будь ласка! Ти знаменитий, чиновний, можний, знаний самим царем!.. Імперії міцні людьми, які живуть чеканням зради ближніх. Тому вони й зникають урешті-решт, руйнуються, бо хробаки-донощики підточують колись тверду основу, знекровлюють найперше мозок нації або держави. Ледь-ледь озвалася суспільна совість Києва, замислилася над тим, як ліпше побудувати життя народу й краю, а зрада вже насторожила вуха, а хробаки імперії заворушились, виповзли на ще здорове тіло — і почалася мерзенна їхня трапеза!..
Солдатська зла недоля страшніша, ніж кріпакова. Солдат завжди під наглядом, завжди в гурті нещасних, таких, як він. Той, хто додумався до цього зла пекельного, не був людиною, ба навіть звіром, бо звір не стане мучити так тяжко й довго жертву!.. Може, сказати все, жбурнути їм у пику те, що на думці в нього, і заробити почесну смерть? Забігали б, як пацюки у повінь!.. Їм ці слов'янські братчики тоді здалися б дітьми, а їхні вчинки — грою!.. Спокійно... Може, з ним теж уміло граються... Солдат, здається, щирий. Тут не театр. Актор і то не зможе зіграти так правдиво. Попов он грає добренького, та пальці знати... А як старається! Згадав, безбровий, Пушкіна! "И за учителей своих заздравный кубок поднимали..." Нічого собі навчитель юності! Такий навчить... Про вовка, бач, помовка, а він і в хату!
— Як тут? — долинув голос із коридора.
— Порядок повний, ваше благородіє!
— Та не кричи так, братику!.. Подумають, що горимо. Або що хтось утік із камери...
— На місці всі, вашбродіє!
— Ну й голосок...
— Стараємося!
Заклацав ключ у дверях.
Тарас підвівсь на ліжку і, сидячи, чекав на гостя.
— Ну ти, Шевченко, й завдав роботи нашим перекладачам! — ввійшов поважно слідчий. — Потіють, бідні, трудяться, а прочитаєш, вибач, — беліберда. За що тебе так розхвалила критика? А землячки на тебе просто моляться! Вбий, не збагну... А може, ти кудесник або чаклун?
— Був би я чаклуном!.. — зітхнув Тарас.
— Майнув би звідси в Київ, на Лису гору?
— Таж не сидів би...
— Чим же тобі погано з нами? — примружив білі вії. — Гуляєш, їсти щодня дають...
— У гостях добре, мовиться, а вдома краще!
— А де ж твоя домівка? В Кирилівці ти вже чужий, відрізана, як кажуть, скибка... У Рєпніних... — поглянув гостро, з посмішкою. — Схопив, здається, облизня... Ну ти й нахаба, братику! Із грязі — просто в князі!..
— Княжну Варвару ви б залишили в спокої, — сказав Тарас, підводячись.
— Бо що? — наїжився.
— Орлову може це не сподобатися. Вони, здається, родичі...
Попов принишк, зіщулився.
— Спасибі за попередження, — озвався нарешті тихо. — Я це сприйму як відгук серця вашого на все, що прагну зробити вам...
— Ви й тут нещирі.
— Ясно, що ви мені не вірите... Хоч прикро, я не ображаюся... На вашім місці, певно, і я не йняв би віри... З якої речі, справді, жандарму-слідчому та вболівати за тих, які надумали підняти руку...
— Нічого ми не надумали, — сказав Тарас.
Пробачте... Про це мовчати треба. Я розумію.
Тарас згорнувся в камінь. Щось десь пронюхав певне чи так, старі доноси про Рєпніна? Варвара йому розказувала про ці чутки, про те, як радо пани-вкраїнці з Лівобережжя зустріли князя, коли вертався на Україну...
— Вам не здається, що гра свічок не варта? — спитав тим часом слідчий.
— У карти я не граю.