Княжна Варвара почервоніла, а далі зблідла і підійшла до нього, тримаючи в руках червоний вовняний шарф.
— Це вам, — промовила, ховаючи від нього очі. — Мені здалось, Тарасе, що ви на мене гніваєтеся... Чотири дні!..
— Спасибі!.. Я захопився одним цікавим ділом...
— Щось пишете? — насторожилася чомусь княжна. Напевно, вона боялася вже не лише за поведінку свого поета, а й за майбутні його писання. Вийде із послушанія чи, приклонивши голову, піде по стежці праведній, що люба їй?
— Розледачів, розніжився, — сказав Тарас сердито. — Тепер тягну, немов у плуг запрігся!..
Ввійшов лакей і тихо прибрав зі столу. За ним пішла, не попрощавшись, і гувернантка. Зостались тільки Тарас, княжна Варвара та сестри Псьол.
Запала тиша. Тарасові вона здавалась схожою на передгроззя і нервувала. Він сів у крісло біля Глафіри й Тані, що розглядали якийсь альбом, і запитав:
— Казав Капніст, що дід ваш був на Запорожжі кантаржієм . Це правда?
— Так,— сказала Таня. Глафіра наче і не почула. Вона була напружена і насторожена, хоч удавала, що геть спокійна.
— А чули ви, що хто привів би на Січ таємно жінку (бо явно заборонялося), тому присуджувалася негайна смерть? — спитав Тарас. — Щоправда, був і такий химерний звичай. Якщо засудженого до страти погоджувалася собі узять за чоловіка котрась з дівчат, які жили в зимівниках, його прощали. Мабуть, січовики вважали одруження страшнішим смерті, і тут вони, звичайно, мали рацію...
--— Як говорити такі дурниці, — не витримала княжна Варвара, — сиділи б краще й далі в самотині.
І знову стало тихо. Шумів надворі вітер, і хльоскав дощ по вікнах.
— О, тихий ангел пролетів... — мовив Тарас невдовзі.
— Ви вмієте ще й розмовляти з ангелами? — озвалася княжна Варвара. — То розкажіть і нам, про що вони говорять.
Тарас схопився з місця, побіг у той куток вітальні, де на тендітнім столику завжди було чорнило, папір та пера, сів і почав писати. Відтоді, як увійшов і глянув на бідолашну княжну Варвару, в душі зажевріли рядки присвяти — відповіді на всю її турботу та вболівання.
На пам'ять 9 ноября 1843 года.
Княжне Варваре Николаевне Репниной.
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил.
Поклав перо, взяв аркуш і, підійшовши, подав княжні Варварі.
--— Прийміть оцю присвяту, а твір я вам вручу пізніше.
Княжна взяла, хвилюючись, неначе брала не аркушик, а немовля, що тільки-но прийшло у світ, і прочитала. Щоки її поблідли, губи тремтливо стиснулися, немов вона збирала всю силу волі, щоб не вчинити чогось такого, що недозволено в їхньому колі, й стала читати вірш удруге.
— Дайте мені ваше чоло, — сказала вона нарешті й поцілувала поета чистим поцілунком, в якому була, проте, й прихована від інших пристрасть...
Поема була закінчена в селі Андріївці, поїхати куди умовив його Базіль, і прочитати її Тарас зміг тільки аж у кінці листопада, як повернувся до Яготина. В Андріївці ж одверто вперше йому зробили натяк на те, що віл повинен знатися з волом, а кінь з конем. Базіль кривився тяжко, плювався, лаяв усе на світі, проте сказав: "На біса тобі, Тарасе, моя сестра!.. Знайди собі гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не збираюся займатись цим найближчі роки", — утішив його Тарас, хоч сам не був упевнений в своїх словах.
Коли вони приїхали й попали якраз на чай чи на легку вечерю, де всі були, окрім княгині, що занедужала, Тарас уперше виконав свою тяжку обіцянку, якої, власне, прямо і не давав: не підійшов і не подав руки княжні Варварі, хоча вона схопилася на рівні ноги, як тільки він з'явився в дверях вітальні. Вклонився всім і сів за стіл на вільне місце між Базілем і Танею. Варвара вмить зів'яла, нахмурилася і не звела на нього погляду, аж доки чай скінчився і старші вийшли. Правда, Капніст, що саме в них гостював, лишився.
На Базіля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), і він, хоч як це муляло сестрі Варварі, знов заходивсь варнякати та жартувати. І цього разу всі камінці, хоч непомітно, кидали в її город. Почав з молитви, яку вона дала Тарасові перед від'їздом з Яготина.
Хтось вжив за бесідою це милозвучне слово, і князь Базіль не пропустив нагоди:
— Бідний Тарас Григорович,— зітхнув печально.— Іншим дають у путь-дорогу ковбаси, хліб та шинку, йому ж — молитву... Спинимося, було, обідати; я наминаю, аж тріск іде, а він, сердешний, вийме напахчений духами аркушик, підніме очі горі й проказує свою молитву... А може, ти, Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли мені смачне стегно свиняче й кільце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу денно й нічно читати цю молитву"?
— Не слухайте його, панове, то він усе вигадує,— сказав Тарас, не гніваючись, бо сам любив дотепний жарт, — Молився я єдино, щоб він не з'їв усіх припасів за одним присідом уже на першій станції.
— Е ні! — схопився княжич з місця. — Читав молитву чи не читав? — спрямував довгий палець, мов пістолет, у груди.
— То й що?
— Ось бачите! — зрадів Базіль. — Молитвою Тарас три дні перебивався, а на четвертий — не витримав і согрішив со чаркою, со ковбасою і со шинкаркою...
— Стривай! А де взялась шинкарка?
— ...І со борщем, який з усмішкою нам подала шинкарка! — вточнив Базіль.
Варвара, яка сиділа поміж Капністом і Рекордон, зіскочила, немов дівчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусіда й побігла геть.
— Василю, ти переборщив, — сказав Тарас докірливо.
— Вона також не знає міри...
— Це все ж, Базілю, не виправдання, — мовив Капніст. — Є речі, з яких не слід сміятися...
— Мене вони поставили в чортзна-яке становище, і я ж повинен панькатися! — скипів завжди веселий княжич.
Тарас відчув, що йдеться про ту розмову, яку з ним мав Базіль в Андріївці, й душа його взялася болем. Не так за себе, як за княжну Варвару. Хотів негайно, зараз же зробити щось для неї, підбадьорити її і втішити. Тяжкі часи для неї ще попереду. Видно, це квіточки, а ягідки ще не дозріли...