— Спасибі. Пан довго спить?
— Вилежується...
Слуга пішов. Роздягшись, Тарас пірнув під прохолодну ковдру, дмухнув на свічку. В темряві переглядав минулий день. Вже ледь не місяць кружляє він Лівобережжям, знайомиться з тутешнім панством (здебільшого з старшин колишніх!) і не збагне його єства. Там, за Дніпром, це — шляхта, недобитки козацьких шабель, панство, що відродилось і розрослося під скіпетром царів російських. Там — вороги, одверті, навіть чесні в своїй ворожості його народові. А тут — і віра, і кров одна... Колись же їхні діди і прадіди, напевно, десь пліч-о-пліч ішли на смерть за волю, за рідний край, а нині одні — пани, а другі — в них у рабстві. Діди лежать, можливо, в одній могилі, вбиті одним і тим же недругом, а внуки — за стіл не сядуть разом, не знайдуть мови спільної, бо — вороги... Щоправда, вже щось бродить, багато хто із цих панів соромиться свого становища, яке їх змушує визискувати братів по роду-племені, шукають навіть виходу — хто в "мочемордії", хто у збиранні та виданні народних старих пісень (як Лукашевич!), хто у журбі за тим, що вже минуло і поросло травою... Може, коли б їм дати поштовх, підняти їх і вивести на спільний шлях до волі, заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах, чи та, що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не глянеш, по всім степу, а наша кров, пролита впродовж століть!.. Розвихрено летять полями коні, гарячим сяйвом зблискують козацькі шаблі... Віктор, Платон Закревські... Поряд Платон Якимович на вороному, з шаблею... Тарновський мчить, і кінь під ним аж світиться від дорогої збруї... А далі, ген по той бік поля, суне, як хмара, лава вершників... І вся чомусь назустріч першій лаві!.. Він мчить між них, — теж з шаблею і на коні, — гукаючи, щоб повернули, що тут свої... Не слухають. Земля двигтить, здіймається до неба чорна курява... У ній, мов тіні, лиця його братів Микити, Йосипа, Варфоломія... З ними слуга Платонів Федір, Гнат Бондаренко, ще хтось з кирилівчан, із яготинців!..
Прокинувшись, не міг прийти до тями. Лежав, облитий липким, холодним потом, і важко дихав. Правиця й досі ще відчувала руків'я шаблі, в горлі стояв луною крик-Двері тихенько рипнули, і в щілині з'явились злякані й цікаві очі Лукашевича.
— Ти вже не спиш?
— Заходь, заходь.
— Мені сказали, що ти кричиш.
— Приснилася якась химерія.
— Бо слався сам... Параска так прослала б, що спав би, мов убитий.
— Параска — моя сестра.
— Того не може бути! — гукнув Платон Якимович. — Я не купляв нікого у Енгельгардта... Вона тутешня із діда-прадіда.
— І все ж — сестра, — сказав Тарас уперто. Платон задумався, пошкріб міцну потилицю.
— А-а! — посміхнувся. — Втямив. Це фігурально мовлячи... Прекрасно! Може, навіть і благородно. Та, вибачай, безглуздо... Бог сотворив Парасок на радість нам, мужчинам.
— Бог сотворив — людину.
— В двох іпостасях.
— Рівних. Бо внеможливив життя одної, котроїсь, без іпостасі другої. В письмі святому сказано, що жінку створено було пізніше, отже, як майстер вже мав досвід і міг творити краще і досконаліше. Ти тільки глянь на себе і на Терезію...
— Тьху! — спалахнув Платон Якимович.
— Не вболівай. Чоловіки також потрібні, корисні... — не пощадив його Тарас. — Терезія ж — то материнське лоно. А що є в світі вищого, як мати? Мати!..
— Виходить, я повинен їй мити ноги?
— Мудрий ти чоловік, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити і юшку пити.
— Ти жартівник, — всміхнувся. — Вставай мерщій, вмивайся, бо снідання уже готове.
— А кажуть, ти довго спиш.
— Хто каже? Федір, може? — нахмурився Платон Якимович.
— Ні. Чув у Мойсівці, — уникнув правди, щоб не послати нею слугу на стайню.
— У Мойсівці всього почуєш... Тільки не всьому треба вірити... Приходь мерщій. Поснідаємо — й за харч духовний.
Духовний харч і справді був неабиякий! Найперше Тарас припав до Львівського літопису, і повстання Трясила, яке його давно цікавило і хвилювало, заграло зовсім іншими, новими гранями. Тут недалеко, під Переяславом, велась війна за визволення всього народу з ярма духовного і політичного, тут пролунав, можливо, перший дзвін того походу, в який повів Богдан Хмельницький свої полки супроти Речі Посполитої. Кров пролилась немарне, вона відлупилася за два десятки літ у переможних битвах, у визволенні землі вкраїнської від злої волі шляхти і короля!.. У визволенні... Де ж ділася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли б не ці рукописи, не жалюгідна кількість книжок, що чудом вирвалися із забуття, ми вже поснули б ходячи. Щоправда, є ще думи, пісні, казки, легенди... Проте вони підтримують і живлять душу; розум жадає правди чистої, імен та фактів, прагне знайти причини явищ, добути з них суспільний досвід, визначити своє духовне ставлення до днів давно минулих і все ж близьких. Історія — коріння древа нації, його зв'язок живлющий із джерелом, що б'є з землі...
— Ну як? — ввійшов Платон Якимович до кабінету.
— Це сущий скарб!
— Як будеш їхати до Петербурга, візьмеш, даси в цензуру. Десь видрукуємо — нехай читають люди...
— Він був уже друкований в Москві, чотири роки тому.
— У мене ще є дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, — сказав Платон Якимович багатозначно. — Такі книжки, Тарасе, в нас мають бути у кожній хаті.
— Це золоті слова, Платоне! Коли б пани розщедрилися на те велике діло...
— Не всі пани такі, як я, твій скромний друг, — зітхнув Платон Якимович. — Я вчився, брате, з Гоголем у Ніжинській гімназії вищих наук, навчався потім у Рішельєвському ліцеї аж у Одесі, збирав пісні та думи...
— Хочеш, я поцілую тебе за це?
— Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для України.
— Ти, кажуть, був на Запорожжі, на Хортиці? Там є хоч щось? Я хочу теж поїхати, хоч краєм ока глянути.
— Поїдь. Далека, правда, й тяжка дорога...
— На Січ ми всі повинні їздити, як мусульмани в Мекку! Там серце наше, одвічний дух народу й волі!..
— Налізло всіляких зайд! — обурився нараз Платон Якимович.
— Зло у самому рабстві, — махнув Тарас рукою, неначе шаблею. — Чужі, свої!..
— Е-е, не кажи! З своїми легше.
— Правда... — всміхнувся на те Тарас. Своїх давно б упорали! Коли б не братство панське, не спільна їхня сила, народ хіба носив би своє ярмо!.. 0! Може, в тому істина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно, плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?.. В книжках, які він читав про Січ та Запорожжя, є свідчення того, що Січ приймала всіх голяків і приглядалась пильно до тих, хто прагнув зверхності над січовими братчиками та хуторів, хоча оті "добродії" були й своїми...