— Я проведу вас,— звівся й собі Тарас.
— Відпочивав би ліпше, — сказав Микита.
— Хочу на нашу ніч поглянути.
— Ніч скрізь однакова.
--— Е-е, не кажи!.. Тут ночі — диво дивне, молитва, пісня...
Справді, надворі ніч стояла, як зачарована. На небі зір без ліку, і майже повний місяць, а на землі — в садках біліють хати, блищить ставок під місяцем...
— Жаль, солов'їв не чути!..
— Переспівали, — тихо озвався Йосип. Інші пішли вперед.
— А де Оксана? — спитав Тарас по хвилі.
— Яка?
— Сусідка наша, дочка Степана Коваленка...
— В Пединівці. Четвертий рік, як вийшла заміж. Карпо Сорока. Може, ти й знав його. Побіля хати старезний дуб...
— Забулося...
— Діток у неї двоє. І чоловік нівроку.
— Слухай, а де мій друг Гнат Бондаренко?
— В Кирилівці. Вже другий рік за титаря.
— А дяк Богорський?
— Згадував тебе не раз. Нап'ється і ну себе жаліти. Я, каже, їм, антихристам, "аз, буки, веді", а він мене — різками, як школяра!..
— Дійшло-таки, запам'ятав, старий бурсак! Підстрибує?
— Кудись подався ще в тридцять шостому й пропав... Ось ми і вдома. Зайдеш?
— Йди спи, — обняв за плечі братика. — Он Мотря жде... А де ж Ярина? Й не попрощалися...
— Той Федір у неї — добра штучка.
— Бідаха...
— Ну, добраніч!
Затихли кроки, рипнули сінешні двері, й стало — немов у вусі. Іноді зітхне в хліві худобина, озветься писком пташка, стривожена легким поривом вітру, що налетить зі степу... Рай, тихий рай!.. Навіщо шукать, благати іншого, як маєш цей, не вимолений, а справжній, рідний, даний тобі дідами й прадідами?.. Тут жити б, славити щедроти божі гімнами, коли б не пекло панщини, не зло неволі, рабства!.. Чим же ми завинили перед тобою, господи, за що караєш тяжко людей своїх?..
Побрів поволі вулицею, пригадуючи чия де хата, й село виповнювалося перед його уявним зором постатями кирилівчан. Він бачив між них себе, малого, бездомного й завжди напівголодного, з одним просвітком — милою її красою. Оксана, друг його дитинства... Аж потім вже, підрісши, він зрозумів те щастя, що випало йому, сердезі, у цім раю, у цьому пеклі. Очі її світили, як дві зорі, на петербурзькому сумному небі, кликали його думки, його отерплу душу з убогого горища маляра в оці степи, під це високе небо, в цей дивний світ, у давню козацьку волю!.. Може, вона і є та сама, його єдина, суджена, його щаслива нещасна доля?.. Вільно і Петербург осяювались для нього іноді дівочим щирим усміхом, та сяйво те згасало не розгорівшись. Вічною була лише її зоря, Оксанина...Минувши крайню хату, подався в степ. Стежки були ті самі і слалися йому самі під ноги, так ніби він нікуди й не виїздив. Брів світом, виповненим хлібами, небом, зорями й великим ясним місяцем, і дух його возносився в якісь чарівні сфери, у ті високі мислі та почуття, де завжди, коли таке траплялося, і сам він чувся часткою землі, природи, людства, і міг піднести інших своїм простим, схвильованим, з душі добутим словом. Вони, слова ті, бралися хтозна-звідкіль, ладналися в рядки, лилися, мов з джерела жива вода, й спинялися також самі собою... Нині він просто йшов і зносився на крилах пісні, створеної колись давно таким же, як він, співцем, загубленим навіки в часі й просторі, але живим, оскільки жило його творіння, його душа...
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
Той, що створив цю пісню, мов побував у нього в самій душі!.. А може, він, Тарас, народжений з цієї пісні?..
Рада б зірка війти — чорна хмара наступає;
Рада б дівка вийти, так матуся її не пускає.
Яка краса, яка висока, чиста, ясна поезія! А ті, естети випещені, копилять губу, кривляться, не визнають того, що живить душу мільйонам, втримує її на рівні буття людського і в чорній ночі рабства!..
Ой зіронька зійшла, усе поле й освітила,
А дівчина вийшла, козаченька та й звеселила…
Співав і слухав серцем чуже палке кохання, виповнювався його жагою, вірністю і чимось, ще не збагненим, тим, що дало їй вічність.
Сіяли в небі зорі, й когось хтось десь, напевно, ізвеселяв, як і тоді, коли творилось диво самої пісні...
Вмовк, як побачив у світлі місяця крислате віття дуба й за ним біленькі стіни... Пединівка!.. Карпова хата... Як він сюди потрапив? Вийшов з села у степ, під зоряне безкрає рідне небо, а ноги вкупі з піснею, бач, привели до тої, яка його збудила, як будить теплий вітер замерзлу річку. Може, вона й не відає, що натворила в його душі, яку зняла в ній бурю, що й досі ще не вщухла... Вже чотирнадцять років, як він її не бачив, не грівся в сяйві її очей, а не забув, не зміг забути. Може, знайшов би іншу, взяв би її за жінку й мав би тепер своє пристанище, як інші люди, на цій землі, так ця любов дитяча, великі карі очі його Оксани всюди йому являлись, змушували в останню мить (було й таке!) тікати в свою самотність, їй вже давно за двадцять, а він її ще й досі бачить юною, вона живе у ньому без жодних змін, над нею не владний час... Сьогодні, тут, якщо діждеться ранку, той давній образ може навіки щезнути чи перейти в реальний, теперішній. Яка ж то нині його чорнява юнача мрія, його зоря?.. Він і жадав, і водночас боявся цієї зустрічі, цього великого перевороту в своїй душі, боявся пустки. Стільки довкола рушиться, а жити треба, треба на щось сподіватися, іти до чогось, прагнути і наближати нові часи...
Сів під кущем калини, який ховав його самого й не заважав дивитися на сонний двір. Чи то ж відчує його Оксана-ласочка, його любов єдина, що він тут, поруч, що серце б'ється голосно як і колись?.. Ні, мабуть. Діти, клопоти... Вона , живе. Він — тільки прагне жити людським життям...'
Світало. Місяць поблід і став хилитися до виднокола. На сході зір поменшало. Війнув вітрець...
Оглянувся, чи можна звідси вибратися, аби ніхто не вгледів. Був би він у простому одязі...
Вже добре бачив на тлі стіни і вікна, й двері...
Вдарив, немов куранти, півень. Його підтримав інший. Селом пішла могутня хвиля півнячої симфонії — провісник дня.
Ще можна було покинути свою таємну схованку, — що нагадала йому пристанище дитячих літ, — зійти в ярок, лишивши в душі ту дівчину, якої вже, напевно, ніхто, крім нього, не пам'ятав. Він навіть звівся, струшуючи з гілок росу, та ноги мов приросли. Хто знає, коли він ще приїде в своє село, наважиться прийти сюди... Хоч глянути, краєчком ока!.. Стільки до цього йшов — і зараз втекти отак, злякавшись правди?..