— Сядемо, — сказав Тарас і перший впав у крісло. У нього був сьогодні щасливий день! Якщо цей пан професор — кріпаччин син, сам бог велить їм зблизитися і далі йти плече в плече. Історія, якої він навчатиме своїх студентів, може для діла стати зброєю...
— Ну, як вам Київ після Санкт-Петербурга? — спитав господар.
— Київ... — зітхнув Тарас. — Коли тому три роки я, вже дорослим, вперше на нього глянув, серце сльозами вмилося...
— Цікаво, — перезирнувся із Гулаком. — Що доброго вам пощастило вгледіти в пітьмі віків?
— Самі віки. Історія, — яка б вона там не була, — безцінний скарб. Народ, держава, місто, які жили, боролися і мають що згадати, і в слабості — могутня сила. Досвід всіх поколінь незримо присутній в нас, дає снагу нам вижити в лиху годину, встояти, коли вже й сила вичерпалася. Минуле — те коріння, яке тримає, живить, жене угору древо буття народу...
— Хто вам читав історію? — спитав Гулак.
— Де?
— В Академії.
Тарас лише махнув рукою.
— Звідки тоді у вас такі знання, такі думки? — подався і Костомаров.
— Ходив, дивився, думав... Щасливий біг історії вганяє в сон, загойдує, а драматичний чи трагедійний навіть, яким для нас не поскупилась доля, примушує частіше битись серце, шукать причини, прагнути нових шляхів — суть мислити, духовно жити!
— Дивно... — озвався знову Костомаров. — По "Кобзарю", хоч там і є козаччина, не скажеш, що ви такий... Вже "Гайдамаки", правда, дають підставу думати...
— Поет — ріка, а не болото, — мовив на те Тарас. — Застоявся — і вже заріс кугою, занапастивсь.
— Миколо, ти послухав би його нові поеми! — сказав Гулак. — Там "Гус" один!..
— Поема про Яна Гуса, чеха?
— А що хіба? — спитав Тарас, нахмурившись.— Великий був слов'янин!
— Слов'яни мене також цікавлять... Розкидана і тим ослаблена могутня сила! Шафарик з Ганкою відчули це, замислилися...
— Він присвятив поему якраз Шафарикові, — сказав Гулак.
— Ось бачиш, бачиш!.. — захвилювався такий статечний з виду Костомаров. — Чи я тобі не говорив, Гулаче, що ця ідея проситься сама до рук, що в ній є ключ до істини!..
— Прошу до столу.
— Мамо, та що ж це ви! — метнувся Тарас у двері, біля яких з'явилася із самоваром Миколина привітна мати. — Троє таких лобів у хаті, а ви самі несете!
— Він не важкий, — всміхнулася. — А Колі я не довіряю таких речей — ошпариться. Він знає тільки свої книжки.
— Де ставити?
— Отут, отут, посеред столу... Дякую. Ви так з ним ловко справились.
— Я ж, мамо, був і кухарем, і козачком...
— Спізнав, почім ківш лиха?
— Не побажаю того нікому... Двадцять чотири роки, мамо!..
— Тарасе, ти нас посрамив, — ввійшов Гулак. — Столиця є столиця! А ми...
— Ослаблена могутня сила, як кажуть пан професор.
— Ну, бережись, Миколо, попав Тарасу на зубок! — сказав Гулак господареві.
— Сідайте вже, будь ласка, — всміхнулась мати.
— Хто де, а я до рому ближче!
— Так любите, Тарасе, ром? — спитав лукаво Костомаров.
— Чай з ромом, братчики, велике діло!
Помітив, як Миколи перезирнулись, і зрозумів, що він на правильному шляху до братства чи товариства, яке шукав. Виходить, що й пан Гулак... А виду не подавав!..
— Беріть ось мед, ось тістечка,— припрошувала люб'язно пані Костомарова.
Розмова раптом згасла. Тарас пив чай, розказував смішні билиці, яких наслухався під час мандрівок по Україні. Невдовзі встав, подякував і, пригадавши ніби якесь нагальне діло, пішов мерщій додому, у свій трактир із номерами.
За кілька днів нагрянув сам. Із зошитом іще ніде не надрукованих своїх поем та віршів.
Матуся кудись пішла, й Микола його прийняв під вишнями, які цвіли в садочку побіля двору. Гула бджола, ласкаво гріло сонце, й співало птаство...
— Господи, яка краса!.. — сказав Микола, мружачи щасливо очі. — Жити б, людей любити б...
— З раю зробили пекло, — хмуро сказав Тарас. — Оце б поїхать знову в своє село, й не можу, боюсь, що серце уже не витримає...
— Погано там?
— Галера, полон турецький... Доки ж це все триватиме?
— Ніхто того не знає...
— А треба знати, брате, хтось мусить знати!
— Може, один господь...
— Залиш його у спокої. Він нас давно не чує, давно забув.
— То тільки так здається...
— Самі щось маєм думати!
— Коли б гуртом, усім слов'янським миром... — сказав не скоро Костомаров. — З'єднати б усіх слов'ян...
— Для чого?
— Для братства й волі...
— Скинути б під три чорти царів, панів та підпанків! Щоб тільки воля, рівність і щастя всім!
— Тихіше!..
— А-а, кат би взяв цю тишу! — рубнув об стіл ребром долоні. Проте понизив голос: — Набридло жити пошепки... Так ніби ти не вдома, а в підсусідках...
— Як кажуть, мовчи глуха — менше гріха.
— Або отак:
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
— Це ж звідкіля? Щось я не чув такого.
— З мого "Кавказу", — вийняв з кишені зошита. — У мене тут новеньке, таке, що панству й цензорам, як хрін у ніс!..
— "Ян Гус" також?
— Поему цю назвав я "Єретиком"... — гортаючи, сказав Тарас. — Ось слухай...
Щоб усі слав'яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мирові подарують
І славу вовіки!
— Тарасе, братику, так ти ж немов заглянув мені у душу! — схопився з лавки Костомаров. — Ти висловив мої думки!.. Давно ти це написав?
— Ще восени, Миколо, у Переяславі.
— Ні, тут без бога не обійшлося... Це ж треба!.. Ми в ту пору якраз так само думали і говорили...
— То просто час такий настав, Миколо, — сказав Тарас. — Наш гнів шукає виходу.
— І все в одному напрямку!
— Та ні... Слов'янська єдність лише один із засобів, а не мета...
— Тобі Гулак нічого не говорив? — не слухав його Микола.
— Ні. Ми не бачилися від того дня.
— То я скажу, — нервово зняв окуляри. — Ми хочемо, щоб ти також був з нами... у Товаристві святих Кирила і Мефодія!..
Тарас зітхнув полегшено. Воно таки існує, це Товариство! Є люди й тут, у Києві, яким уже несила терпіти, мовчки ждати, коли десь хтось розмислить про їхні дні прийдешні й подасть народу волю, як подають старцям окраєць хліба!
— Згоден до нас пристати?
— Можна... — зиркнув на трохи зляканого Миколу й пожартував: — Якщо звелиш подати чаю з ромом.
Той розгубився.