— Літ двісті, а може, й триста...
— Козацька липа.
— Справді...
— А що про наші часи казатимуть онуки й правнуки?
— Хто знає...
— Щось погане. "Невольники, пропащі душі", — скажуть!
— В неволю кожен може, як лихо, вскочити.
— Це так. А вирватися не кожен здатний! Рабство страшне стократ, коли зламає в душах порив до волі.
— Істинно.
— Мене до сліз обурює безсилля наше, лінощі душі і тіла, прагнення заплющить очі, влізти в якусь шпарину й тихо там затаїтися. Народ твій гине — байдуже, земля гірка від поту й сліз твоїх братів по племені — пусте, я тільки вірнопідданий, я ані-ні...
— Така вже доля наша...
— А може, ми такі, як наша доля? Слабких ніхто не любить, не поважає. А ми ще й тішимося своєю слабкістю та м'якотілістю, пускаємо її на люди, на посміховисько, як це робив пан Квітка-Основ'яненко і роблять пан Гребінка та пан Куліш!
— Негоже вам, Тарасе, так збиткуватися над товариством своїх колег...
— Хіба казати правду — то збиткуватися? Такий народ, а ми його принижуємо, навмисне робим блазнем, розцвічуючи йому матню. Народ — філософ, воїн, поборник волі, правди, а ми — під грушу, з роззявленим сонливо ротом, в який упасти має достиглий плід!..
— Колючий ви.
— Ображений! На хуторі ми насиділись, треба уже виходити на шлях вселюдський. Прадіди ходили ним, не хилячи в поклоні стрічним голови, і нам не личить плентатись по манівцях!
— Тарасе, ви говорите, немов пророк. У мене аж мороз пробіг по спині.
— То сон з душі тікає, — пожартував.
— Ну, ви і мертвих збудите, — сказав Андрій Іванович і взяв його під руку. — Ходімо. Час обідати... А може, ви, Тарасе, і є труба архангельська для України?.. — спитав уже біля порога.
— На жаль, лише глас вопіющий серед пустелі...
У залі вони застали сцену, яка одразу змусила забути мудру бесіду. Ілля Іванович натхненно грав на кобзі, а крихітна дворічна Ліза кружляла в танці. Вгледівши свого татуся, вона підбігла ласочкою і пригорнулася йому до ніг.
Тарас відчув, як порожньо довкола нього й сумно; аж ноги йому взялися холодом...
— Мій, мій, — дзвеніла вже на руках.
— А дядя он сиріткою...
— І дядя мій, — метнулася мала до нього.
Узяв, притис до серця. Щоб не побачив хто-небудь невольних сліз, що наверталися йому на очі, віддав дитину батькові, а сам пройшов аж до вікна.
— Прошу, прошу до столу! — ввійшла Надія Дмитрівна. — О, доня вже примостилася на звичнім місці?
Ліза вся стрепенулася, удаючи, що хоче втекти від мами, і, сміючись, сховала личко на татковому плечі.
Обід тривав години дві Було, напевно, біля десятка, а може, й більше перемін. Як подали наливки, в їдальні вже зостались тільки Тарас та двоє братів-господарів.
Випивши чарчину-другу, Ілля Іванович набив коротку люлечку і запалив.
— Химерна річ історія, — промовив з хмарки диму. — Щоб декабристи взяли, скажімо, гору, Росія тепер була б якоюсь зовсім іншою...
— І наш Кобзар співав би не ті пісні, — додав Андрій Іванович. — Кріпацтва вже не було б...
— Я згоден віддати все за волю, — сказав Тарас.
— І свій талант, і славу? — спитав Андрій Іванович.
— Хоч і життя!
Запала тиша.
— Звичайно, це вам робить честь, Тарасе, — озвався невдовзі старший Лизогуб. — Проте вогонь, який горить бурхливо, скоріше гасне...
— Скільки ж нам, батьку, тліти? Стямимося — аж тільки попіл!..
— Може, потрібно більше добрячих дров? — устряв Андрій Іванович. — Одне поліно, кажуть, це ще не вогнище...
— А де їх візьмеш! — жорстко сказав Тарас.— Усюди хмиз та головешки.
— Істинно, — зітхнув Ілля Іванович. — Перевелися козаки... Колись ми теж тяглись до братства, мислили... У Києві була масонська ложа, що звалась "З'єднані слов'яни"... Микола-цар на все наклав свою ведмежу лапу, все придушив.
— Я чув, що й нині в Києві є щось таке... — сказав Андрій Іванович.
Тарас аж дихать перестав:
— Масони?
— Ні. Чи братство, чи товариство... Хтось на Контрактах мені шепнув...
— А як знайти їх?
— Діло це небезпечне, й тому таємне. Може, спитати слід у Костомарова. Є в Києві такий поет, історик...
— Той, що писав про мене в "Молодику"?
— Так.
— Він напевно відає. А що вони за люди, яку поставили собі мету? Слов'янство теж? Чи воля?
— Не знаю, — знітився Андрій Іванович. — Я не спитав, не поцікавився...
— Перевелися козаки... — уголос думав Ілля Іванович, окурюючи себе димком. — Бо кожен сам по собі, бо в кожного, як кажуть, хата скраю...
— А ти, Ілля, хіба живеш останні двадцять років біля майдану? — спитав Андрій Іванович.
— Я відставний полковник його величності, й мені не можна мислити, не передбачено, — розвів руками.
— Всі ми вже відставні... — зітхнув Андрій Іванович. — Зійшли з дороги... Кожен щось нишком думає, щось береже в душі святе, про щось тихенько марить...
Тарас їх мовчки слухав, а сам вже рвався в Київ, до таємничих отих людей, що прагнуть дії, діла чи хоч обурюються суспільним злом.
— Ільку Івановичу, завтра одразу ж після сніданку прошу в майстерню, будемо писать портрет, — сказав рішуче.
— Слухаюсь!
— З собою мати: голову, веселий настрій та пудів два терпіння, — додав Андрій Іванович.
— Терпіння нам не позичати... — пихнув димком старий вояка. — У світі, мабуть, нема людей, терплячіших від українців...
— Я — виняток, — сказав Тарас. — Добраніч!
— Коли щось треба буде, то ви гукніть Григорія, — устав Андрій Іванович. — Він спатиме у тому ж флігелі.
— Спасибі. Я обходжуся без слуг, своїми силами.
Знов попрощався й вийшов.
На землю вже спадав весняний вечір. Лункий, тривожний трохи й виповнений ще ледве вловним запахом кори, бруньок і талих вод. З села доносив вітер дівочий сміх... Над лісом сходив місяць, і лід на річці зблискував холодним сяйвом... Добрі, порядні люди ці Лизогуби, проте від них не вельми користі народній справі... Може, якби Ілля Іванович мав менше літ, то б досвід його полковницький і знадобився... Як жаль, що вбили Якова!.. Можливо, ті, що в Києві... А раптом це лише чутки, відгомін тих масонів?.. Поїхати б негайно, зараз же!.. Ні, треба ще подумати. І виконати, що обіцяв... Ти й справді горіти мусиш стриманіше, бо на вогонь приходять не тільки щирі друзі, а й вороги. Всі села, усі міста обплутані жандармським кодлом, нишпорками. А скільки тих, які завжди готові продати брата, вислужитися!..