По суті, політична економія будується (причому ціною нечуваних жертв) лише задля того, щоб її визнала як безсмертну якась прийдешня цивілізація чи інстанція істини, — як і в реліґії, це не можна собі уявити інакше, як страшний суд, коли Бог нарешті визнає своїх. Однак Страшний Суд вже іде, він уже збувся — це остаточне видовисько нашої власної кристалізованої смерти. Видовисько, треба сказати, ґрандіозне. В гієроґліфічних ансамблях Дефанса чи World Trade Center, у великих інформаційних комплексах масмедій, в металурґійних комбінатах і механізмах політичної влади, в меґаполісах і в нечуваній реґламентації щонайменших повсякденних учинків — скрізь, як пише Бен'ямін, людство перетворилося на об'єкт споглядання для самого себе. "Його самовідчуження сягнуло такого ступеня, коли воно може переживати свою власну деструкцію як першорядну естетичну втіху" ("Витвір мистецтва в епоху його технічної репродукованости"). Для нього самого ця форма була фашизмом. Мається на увазі доведена до скрайньої межі форма ідеолоґії — естетична перверзія політики, що дійшла до радісного прийняття культури смерти. Справді, вся система політичної економії сьогодні перетворюється для нас у безцільну доцільність, в естетичне запаморочення від виробництва, котре є не що інше, як звиродніле запаморочення від смерти. Ось чому померло й мистецтво: на сучасному рівні його насичености й софістикації вся втіха переходить у саме видовище його складности, ввесь естетичний чар монополізується системою в її власному самодублюванні (навіщо ж їй ці велетенські будівлі, супутники й ґіґантські комп'ютери, як не для самоподвоєння у знаках). Ми всі є жертвами цього продукування, що перетворилося у видовисько, ми жертви естетичної втіхи від продукування і божевільного репродукування — й не готові одірватися од нього, позаяк у будь-якому видовиську існує невідворотність катастрофи. Запаморочення від політики, котре Бен'ямін розвінчав у фашизмі, розбещеної естетичної втіхи від неї сьогодні ми зазнаємо на рівні загальної системи продукування. Ми зазнаємо запаморочення деполітизованого, деідеолоґізованого — запаморочення від раціонального управління речами, від скрайньої перевантажености безцільних доцільностей. Смерть є невід'ємною частиною політичної економії. Саме через це політична економія і вважається безсмертною. Революція теж стремить до безсмертя як до своєї мети, во ім'я котрої вона вимагає відстрочити смерть заради нагромадження. Однак безсмертя завжди є монотонною безсмертністю соціяльного раю. Революція ніколи не відкриє смерти, якщо вона не стане вимагати її відразу. Її глухий кут у тому, що вона силкується покласти край політичній економії і розглядає це як проґресивне завдання майбутнього, тоді як уже сьогодні, в негайній вимозі життя і смерти, лежить нагальна потреба покінчити з політичною економією. Так чи йнак, а смерть і втіха, котрі сьогодні переслідуються й оплачуються всією довгою історією політичної економії, знову зробляться нерозв'язними проблемами "на другий день" після Революції. Вона лише почала підходити до проблеми смерти, причому без найменших шансів на її вирішення. Насправді "другого дня" немає: він буває лише в управлінні речами. Що ж до смерти, то вона потребує, щоб її переживали відразу ж, у цілковитому засліпленні, в повній амбівалентності. Та чи ж революційна вона? Якщо політична економія становить найбільш рішучу спробу покласти край смерті, то цілком очевидно, що тільки смерть може покласти край політичній економії.
УІ
Виполонення імени Бога
АНАҐРАМА
В площині мови теж існує модель символічного обміну, щось таке, як ядро політичної антиекономії, місце, де знищується цінність і закон — це поетична мова. В цій площині антидискурсивности, котра розташована потойбіч політичної економії мови, засадничим відкриттям є "Анаґрами" Соссюра. Той же вчений, що пізніше озброїв концептуальним апаратом науку про лінґвістику, перед тим у своїх "Зошитах про анаґрами" розкрив і протилежну форму, себто мову без виразу, мову, що лежить поза всіма законами, аксіомами і цільовими настановленнями, котрі за нею визнає лінґвістика, — це форма символічного оперування мовою, себто не структурна операція знакової репрезентації, а якраз навпаки, деконструкція знака й репрезентації.
Принцип функціювання поетичної мови, що його розкрив Соссюр, не був революційним. Лише прагнення вченого утвердити цей принцип як достеменну і свідому структуру віддалених текстів, — ведичних, ґерманських, сатурнійських, — прагнення утвердити його як доказ сумірно засвідчує ввесь фантастичний розмах його гіпотези. Сам Соссюр не виводив із неї ніяких радикальних чи критичних наслідків, жодної миті не думав про її узагальнення в спекулятивному плані, й коли її не пощастило зробити доказом, то він облишив цю революційну інтуїцію і перейшов до побудови лінґвістичної науки. Либонь, тільки сьогодні, через півсторіччя безперервного розвитку цієї науки, ми можемо зробити висновки з гіпотези, котру залишив нам Соссюр(*), і збагнути, наскільки ж доглибно в ній описано децентрування всієї лінґвістики.
====
*А надто ж, ретельно "забутої" й упослідженої всіма лінґвістами: лише такою ціною лінґвістика змогла закріпитися як "наука" і розпросторити свою структурну монополію в усіх напрямках.
====
Правила поетики, що їх виділив Соссюр, такі (*):
ЗАКОН ПАРНОСТИ
1. "Голосний звук може фіґурувати в сатурнійському вірші лише за умови, що в якомусь місці для нього є анти-голосний (себто такий же голосний, та ще й однакової довжини...) З цього випливає, що коли у вірші парна кількість складів, то голосні там існують теж парами і дають у результаті нуль, а для кожного роду голосних — парне число".
====
*Що стосується подальшого викладення й анаґраматичного матеріялу, то ми відсилаємо до праці Жана Старобінскі "Le mots sous les mots" (Gallimard,1971). Про основні правила див. главу "Le souci de la repetition", стор. 12 і далі.
====
2. Закон приголосних. Він такий самий і не менш суворий: для кожного голосного завжди є парне число.
3. Справа заходить ще далі, якщо серед голосних (вірш із непарною кількістю складів), або серед приголосних утворюється залишок, який ні до чого не зводиться... всупереч усім сподіванням, цей залишок не знищується, навіть якщо це звичайне "е": він знову постає в наступному вірші як новий залишок, що відповідає надмірности попереднього вірша".