====
*В данґалеатів (Жан Пуйон, "Nouvelle Revue de Psychanalyse", n° 1) хвороба відзначається ініціятивним смислом. Щоб увійти в ґрупу, потрібно захворіти. Лікарем стають лише за умови, що захворіють, і внаслідок цього факту. Хвороба походить від "марґай", кожен має свою власну "марґай" або навіть кілька, вони успадковуються від батька до сина. Будь-яке соціяльне становище досягається завдяки хворобі, котра є знаком обраности. Хвороба є відзнакою, смислом — нормальність розуміється сама по собі, в ній немає смислу. Хвороба — це культура, джерело цінности і принцип соціяльної орґанізації. Навіть тоді, коли хвороба не має цієї визначальної соціяльної функції, то вона все одно є суспільною справою, себто соціяльною кризою, і розв'язується соціяльно, публічно, завдяки застосуванню й реактивації всієї системи соціяльного метаболізму, що здійснюється через виняткове відношення лікаря і хворого. Це радикально відрізняється від сучасної медицинської практики, де хворобу індивідуально переживають, а лікування індивідуально здійснюють. В первісних суспільствах переважає обопільність хвороби, її обмін. Хвороба становить собою соціяльне відношення, так само як і праця та ін. Орґанічна причина хвороби може розпізнаватися і лікуватися всіма можливими засобами, — хвороба ж ніколи не мислиться як орґанічне пошкодження, а врешт-решт як розрив чи недостатність соціяльного обміну. Орґанічне є метафорою, — а отже, його й лікують "метафорично", застосовуючи символічну операцію соціяльного обміну, що здійснюється завдяки двом головним учасникам лікування. Втім, ці двоє насправді є троє: група є невід'ємним учасником лікування, вона становить собою одночасно провідника і запоруку "символічної ефективности". Одне слово, лікар і хворий перерозподіляються довкруг недуги як соціяльного відношення, тоді як у нас хвороба автономізується як орґанічне відношення зі своєю об'єктивною причиною, і при цьому хворий і лікар з одного і з другого боку об'єктивуються як пасивний і активний учасники, як пацієнт і фахівець.
====
СЕКСУАЛІЗОВАНА СМЕРТЬ, СМЕРТЕЛЬНИЙ СЕКС
Розмова про смерть викликає сміх, причому сміх вимушений і непристойний. Розмова про секс не викликає навіть такої реакції: секс леґальний, смерть порноґрафічна. "Звільняючи" сексуальність, суспільство поступово замінює її смертю в функції таємного обряду й фундаментальної заборони. У попередній, реліґійній фазі смерть була очевидною і визнаною, заборонялася ж сексуальність. Сьогодні все навпаки. Однак усі "історичні" суспільства всіма силами намагаються роз'єднати секс і смерть, використати звільнення одного з них проти другого, — а внаслідок цього нейтралізують і те, і друге.
Чи ж існує в цій стратеґії сувора рівновага, чи, навпаки, перевагою користується лише один із елементів? На тій стадії, котра стосується нас безпосередньо, все виглядає так, наче пріоритетним завданням є заборона смерти, пов'язана із стратеґією звеличення сексуальности: в цьому напрямку зорієнтована вся "сексуальна революція" під знаком одностороннього Ероса й функції задоволення. Власне, в цім і полягає її наївність, її патос, її сентиментальність, а заразом і її "політичний" тероризм (катеґоричний імператив бажання). Гасло сексуальности узгоджується з політичною економією, бо воно, як і політична економія, теж спрямовано на скасування смерти. Ми просто замінили одну заборону іншою. Можливо, шляхом цієї "революції" ми запровадили набагато фундаментальнішу заборону, себто заборону на смерть. Внаслідок цього сексуальна революція сама себе й поглинає, тому що смерть — це справжня сексуалізація життя.
СМЕРТЬ МОЯ В УСІХ УСЮДАХ, МРІЯ МОЯ — СМЕРТЬ
Хоч смерть повсюдно переслідують і цензурують, вона всюди постає знов. Не у вигляді апокаліптичного міту, котрий переслідував живе уявне декотрих епох, — а саме звільнена від будь-якої уявної субстанції; вона пронизує найбанальнішу реальність, вона прибирає для нас вигляду самого принципу раціональности, котрий панує над нашим життям. Смерть — це коли все функціює і для чогось служить, це абсолютна, ознакова, кібернетична функційність міського середовища, як у фільмі Жака Таті "Play-time", це абсолютне прикріплення людини до її функції, як у Кафки: вік функціонера — це сам вік культури смерти. Це фантазм тотального проґрамування, невпинне зростання передбачуваности, точности, доцільности, й не лише в матеріяльних речах, але й у втіленні бажання. Одне слово, смерть збігається із законом цінности. І надто ж із структурною цінністю, завдяки якій усе проґрамується як кодована відмінність в універсальній мережі відношень. Саме тут і проглядає істинне обличчя ультрамодерної смерти, котра утворюється шляхом об'єктивного, бездоганного, надшвидкого поєднання всіх елементів системи. Наші справжні некрополі — це вже не цвинтарі, шпиталі, війни і масові вбивства, смерть вже не там, де вважається, — вона перестала бути біолоґічною, психолоґічною, метафізичною, вона вже навіть і не смертоносна, її некрополями тепер зробилися комп'ютерні застінки і зали, стерильно білі приміщення, куди не проникає ніякий людський шум, шкляні гробниці, де навіки заклякла вся стерилізована пам'ять світу, — адже лише мертві пам'ятають все, — як безпосередня вічність знання, квінтесенція світу, котру сьогодні мріють поховати у вигляді мікрофільмів і архівів, заархівувати цілий світ, щоб його потім знову знайшла якась майбутня цивілізація, — це кріоґенізація всього знання для прийдешнього воскресіння, переведення всього знання в безсмертя цінности/знаку. Всупереч нашій мрії все утратити, про все забути, ми споруджуємо стіну відносин, поєднань, інформацій, густу й заплутану мережу штучної пам'яти і живцем замуровуємо себе у ній — з надією, що колись нас відкриють знову.
Комп'ютери — це смерть в мініятюрі, й ми підкоряємося їй, бо сподіваємося вижити. Музеї теж призначені для того, щоб пережити нашу цивілізацію і засвідчити... що саме? Не має значення. Вже сам факт їхнього існування свідчить про те, що ми живемо у культурі, котра не має жодного сенсу навіть сама для себе і може лише мріяти про те, щоб набути цього сенсу пізніше для когось іншого. Все перетворюється у середовище смерти, коли смерть виступає всього лиш мініятюрним знаком на тлі велетенського цілого. Це так само, як гроші в режимі невиплати, коли вони стають всього-навсього системою запису.