====
*До речі, цікаво, що й для самої науки стає дедалі важче визначити настання смерти технічними засобами: спочатку це була зупинка серця, відтак пряма енцефалоґрама... а далі що? Це більше, ніж об'єктивний поступ: тут, в серці самої науки, щось свідчить про глибинну недетермінованість, про нерозв'язність смерти в символічному плані.
====
Ми існуємо в площині еволюціоністської теорії, що розглядає життя як рух до смерти — це ілюзія суб'єкта, котру спільно підтримують біолоґія і метафізика (біолоґія вважає себе спростуванням метафізики, насправді ж вона просто розвиває її). А реально не існує навіть самого суб'єкта, що вмирає у якийсь визначений момент. Ближчим до реальности буде сказати, що цілі частки нашого "я" (нашого тіла, предметів, мови) випадають із життя у смерть й оплакуються ще за життя. Декому ще за життя вдається потроху забути за себе, — як у пісні Брехта Господь забуває про юну топільницю, що пливе за течією:
Und es geschach, dass Gott sie allmahlich vergass,
zuerst das Gesicht, dann die Hande, und zuletzt das Haar...
І сталося так, що Господь потроху забув її,
спочатку лице, потім руки й урешті коси...
Ідентичність суб'єкта щохвилини руйнується, забувається Господом. Однак ця смерть не має нічого спільного з біолоґією. На одному полюсі, біохемічному, — безстатеві одноклітинні, що не знають смерти, вони розмножуються діленням (ґенетичний код теж не знає смерти: він передається без жодних змін і не залежить від своїх індивідуальних носіїв). На другому полюсі, символічному, теж не існує смерти/небуття, життя і смерть тут взаємно обертаються.
Й тільки в нескінченно мізерному проміжку індивідуального суб'єкта свідомости смерть набуває незворотнього характеру. Втім, це навіть не подія — це міт, що переживається з упередженням у часі. Для власної ідентичности суб'єкт потребує міту про кінець, так само, як і міту про свій початок. Насправді ж суб'єкт ніколи не є сталим явищем — як і лице, руки, волосся, а то й іще до них, він завжди перебуває в русі, пливе за течією невблаганного перерозподілу, міняється в процесі нескінченного циклу, котрим заправляє смерть. Цю смерть, що повсюдно існує в житті, потрібно приборкати, втиснути в один чітко визначений відтинок часу й місця, — себто локалізувати в тілі.
За біолоґічної смерти тіло і смерть не звеличуються, а взаємно нейтралізуються. Біолоґія засадничо передбачає дуальність душі й тіла. Ця дуальність, у певному сенсі, становить собою саму смерть, адже вона об'єктивує тіло як залишок, — як нечистий об'єкт, що, вмираючи, помщається за свою смерть. І саме у порівнянні з душею тіло стає оцим грубим, об'єктивним фактом, приреченим на статевість, тривогу і смерть. Саме в залежності від душі, свого уявного розколу, тіло й стає оцією "реальністю", що може існувати лише як приречене на смерть.
Отож, смертне тіло не більш "реальне", ніж безсмертна душа: обоє вони одночасно постають із тої ж таки абстракції, а разом із ними постають і дві великі метафізики, що доповнюють одна одну, себто ідеалістична метафізика душі (з усіма своїми моральними метаморфозами) й "матеріялістична" метафізика тіла, з її історичними продовженнями. Біолоґія так само живе розмежованістю душі й тіла, як і будь-яка християнська чи картезіянська метафізика, однак вона не заявляє про це відкрито, — про душу вже не говориться, тому що вона, як ідеальний принцип, цілком перейшла у простір моральної дисципліни науки, в принцип леґітимности технічних операцій над реальністю й світом, в принципи "об'єктивного" матеріялізму. Ті, хто трактував про душу в Середньовіччі, були менш далекі від "знаків тіла" (Октавіо Пас, "Злиття і розщеплення"), ніж біолоґічна наука, що цілковито, разом з усією своєю технікою й аксіомами, перейшла на бік "не-тіла".
НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК І КАТАСТРОФА
В сучасній буржуазній раціональності щодо смерти існує один парадокс. Концепція смерти як природного, профанного і незворотнього явища виступає самісіньким знаком "Просвітництва" і Розуму, однак входить у гостру суперечність із принципами буржуазної раціональности, — індивідуальними цінностями, необмеженим поступом знання, опануванням природи у всіх її виявах. Зазнавши нейтралізації як "природний факт", смерть від цього дедалі більше зробилася скандалом. Це добре проаналізував Октавіо Пас у своїй теорії Нещасливого Випадку ("Поєднання і розщеплення"): "Сучасна наука покінчила з пошестями і надала нам правдоподібні пояснення щодо інших природних катастроф — природа перестала бути простором для нашого почуття провини; водночас техніка розпросторила і розширила поняття нещасливого випадку і надала йому цілком відмінного характеру... Нещасливий Випадок становить невід'ємну частку нашої повсякденности, і його примара переслідує нас безсонними ночами... Еквівалентами Нещасливого Випадку в історичному світі є принцип невизначености у фізиці й теорема Геделя в лоґіці... Аксіоматичні й детерміністські системи втратили свою послідовність і виказують внутрішній недолік. Цей ґандж реально не існує: він є властивістю системи, належить їй як системі. Нещасливий Випадок не становить виняток чи якусь хворобу наших політичних режимів, не є він і недоліком нашої цивілізації, котрий можна поправити; це природний вислід нашої науки, політики і моралі. Нещасливий Випадок становить складову частину нашої ідеї Поступу... Нещасливий Випадок став парадоксом необхідности: в ньому міститься і фатальність необхідности, і недетермінованість свободи. Не-тіло, що перетворилося в матеріялістичну науку, є синонімом жаху: Нещасливий Випадок — це один з атрибутів розуму, котрий ми так обожнюємо... Християнська мораль поступилася йому своєю репресивною владою, але заразом ця надлюдська влада утратила всі свої моральні претензії. Це повернення страху ацтеків, хоча й без пророцтв чи небесних знамень. Катастрофа стає банальною й кумедною, позаяк Нещасливий Випадок урешті-решт є всього лиш нещасливим випадком".
Як нормалізація суспільства призводить до з'яви на його периферії божевільних та ненормальних суб'єктів, так і зростання царства розуму й опанування природи технічними засобами породжує довкола них катастрофи й негаразди як вияв нерозумности "орґанічного тіла природи", — нестерпної нерозумности, адже розум вважає себе владарем і навіть думати вже не хоче про непідвладність йому того чи того явища, а крім того, ця нерозумність нерозв'язна для нього, тому що в нас уже немає ритуалів уласкавлення чи умиротворення: як і смерть, нещасливий випадок становить собою абсурд та й годі. Це просто шкідництво. Якийсь підступний демон робить так, що цей пречудовий механізм ввесь час дає збої. А тому наша раціоналістична культура сильніше, ніж будь-яка інша, заражена колективною параноєю. Найменший інцидент, нелад, катастрофа, землетрус, дім, що ні з того ні з сього завалився, негода — за все це повинен хтось відповідати, все це не що інше, як замах. А тому зростання саботажу, тероризму, бандитизму видається менш цікавим, ніж той факт, що все це інтерпретують саме в такому сенсі. Нещасливий випадок чи ні? Відповіди немає. Втім, відповідь не має значення, тому що катеґорія Нещасливого Випадку, котру проаналізував Октавіо Пас, зіллялася з катеґорією Замаху. І це нормально для раціональної системи: випадковість може розглядатися лише як наслідок людської волі, а отже, будь-який нелад буде тлумачитися лише як підступне чаклування — або ж, у політичному плані, як замах на суспільний устрій(*). І це правильно: природна катастрофа становить загрозу для усталеного порядку, й не лише тому що вона викликає реальний безлад, а й через те, що вона завдає удару будь-якій суверенній "раціональності", в тому числі, й політичній. Саме тому в період землетрусу запроваджують стан облоги (Нікараґуа), а на місцях катастрофи розгортаються сили правопорядку (коли сталася катастрофа в Ерменонвілі, то їх там зібралося більше, ніж за будь-яких маніфестацій). Бо ж невідомо, до чого може дійти "потяг до смерти", розбурканий нещасливим випадком чи катастрофою, і чи не обернеться він супроти самого політичного ладу.