Чи не можна припустити, що, навпаки, втіха постає з кінцем розмежування на ці окремі поля, із того, що стоїть попереду самої дискримінації інстанцій, а отже, і розрізняльної гри інвестицій, себто перед психоаналізом і його лоґічним порядком?
Може, це ефект вибуху, короткого замикання (Kurtzschluss), взаємопроникнення відмежованих одне від одного полів (фонем, слів, ролей, інституцій), що досі мали смисл лише внаслідок своєї відмежованости й утрачають свій смисл у цьому брутальному зближенні та взаємообміні? Чи не в тому й полягає дотеп, ефект утіхи, в котрому втрачається і окремий суб'єкт, причому не лише на рефлексивній дистанції свідомости, але й по відношенню до інстанції підсвідомого? Відміна в цей момент супер-еґо, зусиль, котрі витрачаються для підтримання дисципліни принципу реальности й раціональности смислу, означає не лише стирання витісняльної інстанції на користь витісненої, але й одночасне стирання обох цих інстанцій. В цьому й полягає поетика дотепности і комічности, і вона перебуває потойбіч нав'язливого воскресіння фантазму й утілення бажань.
Фройд цитує Канта: ""Das Komische ist eine in nichts zergangene Erwartung" ("Комічне — це очікування, що розв'язується в ніщо, розпилюється в нічому"). Інакше кажучи, там, де було щось, не залишилося нічого, — навіть підсвідомого. Там, де було якесь цільове настановлення (навіть підсвідоме), якась цінність (навіть витіснена), немає більш нічого. Втіха — це кровотеча цінности, розчленування коду, репресивного лоґосу. В комічному знімається моральний імператив інституційних кодів (ситуацій, ролей, соціяльних персонажів), — в дотепі ж знищується моральний імператив принципу ідентичности самих слів. І це задля нічого. Не для того, щоб "виразити" якесь "підсвідоме". Визначення ножа (не-ножа) в Ліхтенберґа, — глибоко поетичний дотеп, — засвідчує цей вибух смислу без жодної задньої думки. Ніж існує тою мірою, якою існують окремо і можуть прозиватися окремо, клинок і колодка. І якщо зняти розмежованість поміж ними (а поєднати клинок і колодку можна лише за умови їхнього зникнення, що й відбувається в дотепі Ліхтенберґа), то, власне, й не зостанеться більше нічого, — крім утіхи. "Очікування" ножа, як сказав би Кант, практичне очікування, але разом з тим і фантазматичне (адже відомо, що може "означати" ніж) розрішається в ніщо. І це не первинний процес (зміщення, згущення), ніщо не вторгається з-за клинка чи колодки, нічого не стоїть за цим нічим. Кінець розмежованости, кінець кастрації, кінець витіснення, кінець підсвідомого. Цілковите розрішання, тотальна утіха.
Приклад з Ліхтенберґа не можна вважати окремим випадком. Якщо гарно придивитися, то всі приклади лоґічного абсурду (котрі є скрайніми випадками дотепу, де втіха надзвичайно гостра), що їх наводить Фройд, — дірявий казан, тістечко, лосось у майонезі, котяча шкура з дірами на очах, змога для новонародженої дитини знайти собі матір, котра про неї піклувалася б, — все це можна аналізувати однаковим чином, як подвоєння ідентичности чи раціональности, що звертається сама на себе, аби зруйнуватися і знищитися, як розчинення позначника в самому собі без найменшої ознаки смислу.
"Eifersucht ist eine Leidenschaft, die mit Eifer sucht, was Leiden schaft" (як дотеп не перекладається, дослівно : "Ревнощі — це пристрасть, яка ревно дошукується того, що приносить страждання"). Повторне використання матеріялу, а значить, утіха од віднімання енерґії? Але ж сам Фройд визнає, що повторно використовувати той же матеріял дуже важко — найпростіше було б висловити дві різні думки за допомогою різних позначників. Різниця в тім, що ці дві думки висловлюються одночасно. Але тоді головне — це скасування часу розгортання позначника, його послідовности, втіха постає не з додавання значеників під тим самим позначником (економічне тлумачення), а з анулювання лоґічного часу виголошення, що рівнозначно анулюванню самого позначника (антиекономічне тлумачення). Крім того, дотеп "Eifersucht ist..." утворює щось на зразок соссюрівської парности: вона реалізує на рівні фрази і "антифрази" те саме, що Соссюр говорив про голосні та анти-голосні у вірші. Правило діє тут на рівні цілої синтаґми, тоді як у Соссюра воно дійсне лише для незначущих елементів (фонем або ж дифонів), однак це те ж саме правило звернення позначника на самого себе, внаслідок чого і викрешується іскра задоволення, дотеп або поезія. Тут мало важить "багатство" смислу чи його множинність. Навпаки, саме значеник часто призводить до того, що втіха від дотепу виявляється порівняно вбогою, саме значеники задля порятунку смислу кладуть кінець грі. Тоді як на нікчемно мізерному відрізкові часу, впродовж якого позначник звертається сам на себе, під час його усунення, існує нескінченна кількість смислів, можливостей для нескінченних підмін, для карколомних, божевільних витрат, блискавичних коротких замикань усіх повідомлень, але в жодному разі не значеників. Смисл не фіксується — він залишається у стані циркуляції, доцентрового руху, "кружеляння", як і матеріяльні блага в символічному обміні: нескінченно даруючись і віддаровуючись, вони ніколи не потрапляють під оруду цінности.
*
Фройд повсюдно говорить про "техніку" дотепу, котру він відмежовує від фундаментального процесу таким чином: "Техніка дотепу полягає у використанні того ж самого слова подвійним чином, першого разу цілісно, другого ж — поділивши на склади, як у шараді", — однак це всього-навсього "техніка". Те саме і з повторним використанням того самого матеріялу: всі ці техніки підбиваються в єдиній катеґорії — згущенні: "Конденсація є такою катеґорією, котрій підпорядковуються всі інші. Всіма цими техніками заправляє тенденція до ущільнення чи, радше, ощаджування. Це так, начебто все питання, як сказав Гамлет, в економії..." Фройд не завважує, що "техніки" дотепу й самі по собі виступають джерелом задоволення. Він сам це і стверджує (Le mots d'esprit et ses rapports avec l'inconscent, coll. Idees, p.180), але відразу ж додає (стор. 196): " Ми вже усвідомлюємо, що розглядали як техніку дотепу те, що насправді виступає радше джерелом, з котрого дотепність черпає завдоволення... Особлива техніка, що притаманна дотепу, полягає в тому, щоб захищати ці джерела, звідки походить задоволення, від заперечень критики, яка це задоволення зведе до нуля... Одвіку функція дотепу полягає в усуненні внутрішніх гальмувань й у відкритті джерел задоволення, котрі це гальмування зробило недосяжними". Виходить, те, що, за всіма ознаками, начебто випливає з самої операції дотепу, автор приписує якомусь первинному "джерелу", по відношенню до якого дотепність виступає всього-навсього технічним знаряддям.