====
*Відсутня (лат.) — прим. пер.
====
Одне слово, немає вже еквівалентности, але немає й амбівалентности, себто розпилення цінности. В цьому й полягає відмінність поезії, де ця втрата має радикальний характер. Вже не існує навіть відсутньої чи витісненої цінности, котра живила б залишкового позначника у формі симптому, фантазму чи фетишу. Об'єкт-фетиш не поетичний саме через те, що непрозорий, набагато більш насичений цінністю, ніж будь-який інший, тому що позначник у ньому не руйнується, а навпаки, закріплюється, кристалізується цінністю, що назавжди похована і вічно мариться у вигляді втраченої дійсности. Не існує ніяких знарядь для розблокування цієї системи, що навіки застигла в обсесії смислу, в перверзивному втіленні бажання, котре наповнює змістом порожню форму об'єкта. В поетичному (символічному) позначник цілковито руйнується, — тоді як у площині психоаналізу він усього лиш починає рухатися під впливом первинних процесів, спотворюється у бганках витісненої цінности, але й у спотвореному стані, у вигляді трансверзальности чи "точкових штихів" він усе одно залишається поверхнею, котра таїть під собою бурхливу реальність підсвідомого, — тоді як у поезії він розпилюється й випромінюється в анаґраматичному процесі й більше не потрапляє під владу закону, котрий його звеличив, ані під оруду витісненого, котре його пов'язує, йому більше нічого не треба позначати, навіть амбівалентність витісненого значеника. Тепер існує тільки розпилення, зречення цінности, — й усе це відбувається без тіні тривоги, в стані цілковитої втіхи. Осяяння від поетичного твору чи символічного акту постає саме в оцій точці не-витіснености, не-залишковости, не-зворотности, — там, де знімається витіснення і нескінченне повторення смислу в фантазмі чи фетиші, де знімається безугавне повторення заборони і цінности, там, де точиться неприборкана гра смерти і розпилення смислу.
"Віднайти в писанні симптом замовчування" (Ніцше, "Потойбіч добра і зла"). Вищою мірою психоаналітичне завдання: все, що "мовить" про щось (надто ж науковий дискурс у своїй "прозорості") відзначається функцією замовчування. Й те, що воно замовчує, нав'язливо переслідує його у вигляді легкої, однак незворотньої субверзії його дискурсу. Це і є місцина психоаналізу, — в цьому не-місці відносно будь-якого лоґічного дискурсу.
Однак поезія нічого не замовчує, і її нічого не переслідує. Адже витісняється і замовчується лише смерть. Тут же вона актуалізується в жертвопринесенні смислу. Ніщо, смерть, відсутність відкрито висловлюється і розрішається: смерть нарешті зробилася очевидною, символізованою, тоді як у всіх інших формаціях дискурсу вона має тільки симптоматичний характер. Звичайно, все це означає поразку всякої лінґвістики, котра живе завдяки межі еквівалентности поміж казанням і розумінням, але це водночас і кінець психоаналізу, що так само живе завдяки межі витіснення поміж казанням і замовчуванням, витісненням, запереченням, фантазмуванням, нескінченним повторенням того, що мислиться лише в режимі заперечення, — смерти. Коли у якій-небудь соціяльній чи мовній формації смерть промовляє, висловлюється чи обмінюється в межах символічного механізму, то психоаналізу тут вже немає чого сказати. Коли Рембо говорить ("Весна в пеклі"): "Це правильно буквально й у всіх смислах", то це також означає, що нема ніякого прихованого, таємного смислу, ніякого витіснення, ніякої потаємности, ніякого психоаналізу. Завдяки цьому і стають можливими "всі смисли".
"Лінґвістика народилася з межі, котру вона встановила поміж позначником і значеником, і ризикує померти від їхнього об'єднання" (О. Манноні). Психоаналіз теж народився з межі, котру він встановив поміж законом кастрації і витісненням, поміж казанням і замовчуванням (або "між галюцинаторною реальністю та об'єктом-підміною" — Леклер, Psychanalyser, p.65), і теж ризикує загинути від їхнього об'єднання.
Брак залишку означає не лише те, що вже немає позначника і значеника, значеника за позначником, або ж те, що вони вже не стоять по той і цей бік структурної межі, котра їх поділяє, — це означає також і те, що, як у психоаналітичній інтерпретації, немає більше й інстанції, котра витісняється, під інстанцією, котра витісняє, немає прихованого й очевидного, первинних процесів, що граються в піжмурки зі вторинними процесами. Немає ніякого позначника, що виробляється віршем, немає також і "мрійних думок", що ховаються за поетичним текстом, ані знакової формули (Леклер), ані лібідо чи якогось енерґетичного потенціялу, котрі тим чи іншим чином прокрадалися б через первинні процеси і засвідчували б наявність продуктивної економіки підсвідомого. Не існує лібідової економіки, ані політичної економії — і, звичайно ж, лінґвістичної економіки, себто політичної економії мови. Тому що економіка, де б вона не перебувала, базується на залишкові (лише залишок уможливлює продукування й репродукування (*), — чи це те, що не поділилося у символічному обміні, а тому залучається до ринкового обміну й еквівалентного обігу товарів, чи те, що не вичерпалося в анаґраматичній циркуляції вірша, а тому залучається до обігу сиґніфікації, або ж просто фантазм, себто те, що не розрішилося в амбівалентному обміні й смерті, а тому розрішається у вигляді осаду підсвідомої індивідуальної цінности, нагромадженого резерву сцен або репрезентацій, що продукується і репродукується в безнастанному ритмі нав'язливого повторювання.
====
*Пор.: Charles Malamoud, "Sur la notion du reste dans le brahmanisme", Wiener Zietschrift fur die Kunde Sudasiens, vol. XVI , 1972.
====
Товарна вартість, значущий смисл, витіснена/підсвідома цінність — все це постає із залишку, із осаду решток символічної операції, й саме ці рештки повсюдно накопичуються і живлять собою всілякі економіки, що заправляють нашим життям. Подолати економіку (а якщо намагання змінити життя і має якийсь сенс, то його слід розуміти лише таким чином), — це виполонити рештки в усіх областях, і моделлю цього виполонення є поезія, котра оперує без еквівалентности, без нагромадження і залишку.
Чи не можна припустити, — знову повертаючись до теми нашого дискурсу, себто до Witz, — що втіха не може бути ні ефектом "економії", виграшу в потенціялі завдяки "еліптичності психічної дистанції", ні вторгненням первинного процесу в порядок дискурсу, смислу під смисл, ні отією більш глибинною реальністю, що передбачає гадану двоїстість психічних інстанцій, себто цільової настановлености на "іншу сцену", котра настане завдяки спотворенню реальної сцени, цільової настановлености на витіснене, що постане як психічна цінність в самому розмежуванні інстанцій (топічна гіпотеза) — і неухильного результату зв'язування/розв'язування енерґій, звідки у певний момент випливає лібідова додаткова вартість, що іменується втіхою (економічна гіпотеза)?