Звичайно, тут летять к дідьку ті межі, котрими обмежував себе Соссюр: цей поетичний принцип придатний не лише для ведичної, ґерманської, латинської поезії, й не варто дошукуватися, як це робив Соссюр, гіпотетичної ґенералізації цього доказу, адже цілком очевидно, що новітні поети ніколи не ставили перед собою ґенеративного слова-теми, навіть якщо це й робили поети античної доби, — однак це нічого не міняє, бо зрозуміло, що форма, котру описав Соссюр, відзначається засадничою суверенністю. Для всіх зрозуміло, — й це витікає із очевидности втіхи, — що доброю поезією є та, де нічого не залишається, де знищується ввесь наявний звуковий матеріял, і навпаки, погані вірші (чи взагалі не-поезія), це ті, де існує залишок, де кожна фонема, чи дифон, чи склад, чи взагалі елемент позначника не захоплюється його двійником, де всі терміни не вивітрюються й не виполонюються у суворій обопільності (або в антаґонізмі), як за первісного обміну/дарунку, де ми відчуваємо свинцевий тягар залишку, який не отримав своєї відповіди, а значить, і своєї смерти та відпущення, котрий не потрапив обмінятися в самій операції тексту, — саме з цього залишку ми дізнаємося, що це погані вірші, що це попіл дискурсу, те, що не відгоріло до кінця, не знищилося і не поглинулося на святі оберненого слова.
Решта є цінністю. Це і є дискурс сиґніфікації, наша мова, котрою заправляє лінґвістика. Все, що не було загарбане символічною операцією мови, символічним виполоненням, — це і є те, на чому базується економіка сиґніфікації й комунікації. Саме тут ми продукуємо і обмінюємо терміни, смислові цінності під орудою коду.
Таким же чином починається й економічний процес: в обіг нагромадження і цінности залучається те, що залишається від жертовного споживання, те, що не вичерпується в процесі безнастанного циклу дарунку й дарунку-у-відповідь. Цей залишок накопичують, на ньому спекулюють, і звідси постає економіка.
*
З цього поняття залишку можна виснувати третій аспект нашого режиму сиґніфікації. Відомо, що поетична операція "ламає два засадничі закони мови":
1. Еквівалентність позначниказначеника.
2. Лінійність позначника (Соссюр: "Те, що елементи, котрі формують слово, ідуть один за одним, варто було б розглядати у лінґвістиці не як очевидну, а отже, й нецікаву істину, а навпаки, як істину, що висуває на перший план центральний принцип будь-якого корисного розмислу над словами").
3. Третій аспект, котрий ніколи як слід не враховувався і тісно пов'язаний із двома попередніми, полягає в необмеженості, себто в необмеженому продукуванні знакового матеріялу. Еквівалентність і нагромадження визначають такий аспект економіки, як необмежена продуктивність, нескінченне репродукування цінности, а еквівалентність позначниказначеника і лінійність позначника визначають площину необмеженої дискурсивности.
Ми навіть не усвідомлюємо собі, наскільки "природна" для нас оця щедротність дискурсивного вжитку, а якраз оце, до речі, й відрізняє нас від усіх інших культур. Ми користуємося, зловживаємо словами, фонемами, позначниками без жодних ритуальних, реліґійних чи поетичних обмежень, ми робимо це в умовах цілковитої свободи, без будь-яких зобов'язань чи відповідальности по відношенню до цього величезного матеріялу, котрий ми "продукуємо", як бог на душу покладе. Кожен може користуватися ним нескінченно, може без кінця черпати з цього звукового матеріялу во ім'я того, що він хоче "виразити" і враховуючи лише те, що він має сказати. Оця "свобода" дискурсу, ця можливість брати його і використовувати, нікому не повертаючи і ніяк за нього не відповідаючи, не жертвуючи ним бодай частково, як робили це наші первісні предки, щоб забезпечити його символічне репродукування, це уявлення про мову як медіума, що придатний для всього і відзначається невичерпною природою, як місце золотих запасів, де вже реалізувалася утопія політичної економії "кожному за потребою", — фантазм нечувано великих запасів сировини, котра маґічним чином поновлюється в міру того, як її споживають (тут немає навіть потреби у первісному накопиченні), а отже, її можна тринькати з воістину фантастичною свободою, — цей статус нашої дискурсивної комунікації, статус, що полягає в карколомній доступності знакового матеріялу, можливий лише в загальних межах системи, де одні й ті ж принципи заправляють репродукуванням матеріяльних благ і репродукуванням людського роду: та ж таки мутація забезпечує перехід від соціяльних формацій, де матеріяльні блага, кількість індивідів і вимовляння слів зазнають більш або менш суворого обмеження, вилучаються і контролюються у площині символічного циклу, — до "новітніх", наших соціяльних формацій, котрим притаманна нескінченна продуктивність, як економічна, так і лінґвістична та демоґрафічна, до суспільств, котрі у всіх планах охоплені нескінченним зростанням — нагромадження матеріяльних благ, мовного вираження, родового розмноження (*).
====
*Такою ж самою є і наша концепція часу та простору: для нас вони мисляться не інакше, як у нескінченності, — в примноженні, що відповідає їхньому об'єктивуванню як цінности і тому ж таки фантазмові невичерпної тяглости чи послідовности.
====
Цю модель продуктивности — неухильне економічне зростання, галопування демоґрафії, необмежена дискурсивність, — належить аналізувати одночасно у всіх напрямках. В мовному плані, про який зараз ідеться, зрозуміло, що цій розгнузданій свободі використовувати необмежену кількість фонем з метою вираження, та ще й без участи зворотнього процесу анулювання, покутування, розчинення, руйнування, — назви тут не мають ніякого значення, — радикально суперечить сформульований Соссюром простий закон, котрий полягає в тому, що в поезії жоден голосний, жоден приголосний, жоден склад не повинні вимовлятися без подвоєння, себто, в певному сенсі, заклинатися, втілюватися в повторюванні, котре їх анулює.
Віднині вже не можна говорити про необмежене використання. Поетика, як і символічний обмін, має справу з випадковим і обмеженим корпусом елементів, котрий вилучено з вільного обігу, однак вона силкується використати його до кінця, тоді як наша економіка дискурсу працює з необмеженою кількістю таких елементів і не турбується про їхне розв'язання.