ЗАКОН СЛОВА-ТЕМИ
Складаючи вірш, поет використовує звуковий матеріял, що міститься в слові-темі... Вірш (або декілька віршів) анаґраматизує одне слово (зазвичай власне ім'я — бога чи героя), відтворюючи передовсім послідовність його голосних. "Слухаючи один чи два сатурнійські латинські вірші, Соссюр чує, як в них послідовно постають головні фонеми власного імени" (Старобінскі).
Соссюр: "Функція гіппоґрами полягає в тому, щоб підкреслити наймення, слово, намагаючись повторити його склади і таким чином надаючи йому немов би другого буття — штучного і, сказати б, доданого по відношенню до слова-ориґіналу".
TAURASIA CISAUNA SAMNIO CEPIT (SCIPIO)
AASEN ARGALEON ANEMON AMEGARTOS AUTME (AGAMEMNON)
Ці прості правила невтомно повторюються в численних варіянтах. З приводу алітерації, закону, до якого, як вважалося, можна звести всю архаїчну поезію, Соссюр говорить, що це всього-навсього аспект "набагато ширшого і важливішого феномену", позаяк "усі склади алітерують або ж асонують, або ж входять до складу якоїсь звукової гармонії". Звукові ґрупи "перегукуються поміж собою" — "цілі вірші становлять собою анаґраму інших, попередніх віршів, навіть якщо вони далеко від них у тексті", — "поліфони за кожної нагоди наочно відтворюють склади якогось важливого слова чи наймення, що фіґурує в тексті або природно відбивається в свідомості завдяки контексту" — "поезія розчленовує звукову субстанцію слів, для того, щоб утворити з неї або акустичні, або значеннєві серії, коли вона обігрує якесь ім'я" (анаґраматизоване слово). Коротше, "у вірші все перегукується тим чи іншим чином": або ж упродовж вірша перегукуються поміж собою позначники-фонеми, або під "очевидним" текстом від поліфона до поліфона відлунює прихований значеник, слово-тема. Втім, обидва ці правила можуть співіснувати: "Чи разом з анафонією, чи за відсутности слова, що імітується, а завжди існує відповідність усіх елементів, що виражається в їхній точній "парності", себто в повторюваності парного числа".
Щоб окреслити цю "розвинену варіяцію, що дозволяє уважному читачеві помітити очевидну, розпилену присутність провідних фонем" (Старобінскі), Соссюр використовував то термін "анаґрама", то "антиґрама", то "гіппоґрама", "то "параґрама", то "паратекст". Продовжуючи Соссюра, можна було б запропонувати термін "АНАТЕМА", котрий первісно був еквівалентом екс-вото, жертвопринесення згідно з обітницею: це божисте наймення, що проходить під текстом, і є посвятою цього тексту, ім'я того, хто його присвячує і того, кому він присвячується (*).
====
*Той факт, що термін "анатема", котрий міг означати і жертву, котру приносять божеству, і предмет, що йому присвячується, надалі набув похідного значення проклятого предмета чи проклятої особи — зберігає свою вагу для подальшого аналізу.
====
Позірно ці два закони видаються дуже вбогими в порівнянні з тим, що вже було сказано про "сутність" поетики. Більш того, вони нітрохи не проливають світло на "ефект" поезії, на втіху, котра йому притаманна, або на його естетичну "цінність". Соссюр не переймався "натхненням" поета чи екстазом читача поезії. Можливо, він ніколи не став би стверджувати, що існує якийсь зв'язок поміж оцими правилами, котрі він відкрив (адже він вважав, що просто встановив їх та й годі), й тою скрайньою інтенсивністю, котру завжди визнавали за поезією. Обмеживши поле свого дослідження формальною лоґікою позначника, він мов би надає можливість іншим, — психолоґам, лінґвістам і самим поетам, — шукати секрет поетичної втіхи, чим вони одностайно і займаються, в багатстві значеника, в глибині "вираження". Однак саме Соссюр, і тільки він один, пояснив нам, звідки ж походить утіха, котру ми отримуємо від поезії, — втіха від того, що вона ламає "засадничі закони людського слова".
По відношенню до такої руйнації самісіньких засад їхньої дисципліни лінґвісти стали на позиції парадоксу, котрий практично неможливо захистити. В особі Романа Якобсона вони визнають, що "поетична анаґрама порушує два засадничі закони людської мови, що їх проголосив Соссюр, — закон кодованого зв'язку позначника і значеника та закон лінійности позначників" ("Засоби поетичної мови можуть самі вивести нас поза межі лінійного порядку", або ж, як резюмує Старобінскі, "ми виходимо тут за межі послідовного часу, що притаманний звичайній мові") — і водночас вони стверджують, що "Соссюр у своїх дослідженнях відкриває нечувані перспективи для лінґвістичного вивчення поезії".
Отаким досить елеґантним способом поетику намагаються використати як одну з часткових площин дискурсу, котрий є монополією лінґвістики. Несуттєво, що поетика заперечує всі закони сиґніфікації, — її нейтралізують, цілковито переводячи у площину лінґвістики і зобов'язуючи її підпорядковуватися тому ж принципові реальности, що й вона. Але що ж відбувається із позначником і значеником, якщо вони більше не реґулюються кодом еквівалентности? Що ж відбувається з позначником, якщо він більше не реґулюється законом лінійности? І чим же буде лінґвістика без цього всього? Та геть нічим (але ми побачимо, до яких викрутасів вона вдається, щоб відшкодувати ці збитки).
З першим законом Соссюра (законом парности) вона розправляється посиланням на надмірність позначника чи на рівень частотности тої чи іншої фонеми або поліфону, що в поетичній мові пересічно відзначається більшим рівнем, ніж у повсякденній і т.д.; що ж до другого закону (анаґраматичне проґрамування), то тут вона оголошує "приховане" ім'я ("Аґамемнон") вторинним "значеником" тексту, котрий все-таки "виражає" його і "репрезентує" поруч із "очевидним" значеником ("той же самий позначник роздвоює свої значеники", пише Якобсон) — це відчайдушна спроба бодай ціною ускладненої гри порятувати закон лінґвістичної значущости й засадничі катеґорії сиґніфікації (позначник, значеник, вираження, репрезентація, еквівалентність). Уявне лінґвістики силкується анексувати поетику і навіть вважає, що цим воно збагачує свою економіку, себто економіку терміну і смислової цінности. Однак щоб заперечити це і повернути відкриттю Соссюра ввесь його розмах, слід зауважити, що поезія, навпаки, становить собою процес виполонення смислової цінности.