Побічний зиск від ліквідації гуманістичних цінностей полягає в розпаді репресивного апарату, що грунтувався на можливості "згідно із совістю" розрізняти добро і зло та судити й виносити вироки за цим критерієм. Однак суспільний устрій зумів без особливих зусиль відмовитися від смертної кари. На цьому він лише здобуває, тож в'язниці ще можуть відчинитися. Адже страта і в'язниця втілювали істину соціяльної юрисдикції лише в неоднорідному й розколотому суспільстві. Терапія ж і перевиховання втілюють у собі істину однорідного й нормалізованого суспільства. Права ідеолоґія грунтується радше на першій, ліва ідеолоґія на другій, — однак і перша, й друга улягають одній системі цінностей.
Втім, обидві розмовляють одною медицинською говіркою: права говорить про те, що слід видалити зіпсований член, ліва — про те, що його треба лікувати. І в першому, й у другому випадку, смерть розігрується на рівні еквівалентностей. У первісних суспільствах ця процедура знає тільки взаємності: клан проти клану — смерть проти смерти (дарунок проти дарунку). А ми знаємо тільки систему еквівалентностей (смерть за смерть) поміж двома елементами, що так само абстрактні, як і за економічного обміну — маємо на увазі суспільство й індивіда під юрисдикцією "універсальної" моральної інстанції й права.
Смерть за смерть, кажуть праві, себто баш на баш, убив — значить, помреш, такий закон контракту. Це нетолерантно, кажуть ліві, злочинця потрібно пощадити: насправді він не відповідальний за свої вчинки. Принцип еквівалентности залишається недоторканним: просто якщо один з елементів (відповідальність) тяжіє до нуля, то інший (покарання) тяжіє в тому ж напрямку. Середовище, дитинство, підсвідоме(*), соціяльне становище — все це витворює нову формулу відповідальности, однак вона, як завжди, виражається в поняттях причинности і контракту. Наприкінці такого нового контракту злочинець заслуговує лише милосердя (християнського) або ж соціяльного захисту. Отож, ліва ідеолоґія всього лиш винаходить тут більш витончені форми неокапіталізму, де репресія набуває дифузности, так само, як і додаткова вартість. Однак у психіятричному та ерґономічному лікуванні застосовуються саме еквіваленти смерти. Тут індивід трактується як такий, що функційно доживає, як об'єкт рекуперації, котра наступить внаслідок перевиховання, — лікування й турбота, котрими його оточують, себто інвестують його, такою ж мірою є і знаками його аномальности. Толерантність, котрою він користується, належить до того ж самого порядку, що й терпимість до тварин, про яку ми вже говорили, — це операція, за допомогою котрої соціяльний лад заклинає і контролює свої нав'язливі манії. Система всіх нас робить безвідповідальними? Звичайно, й це можна витерпіти лише за умови, що буде окреслено катеґорію чітко визначених безвідповідальних осіб, що їх і будуть лікувати як таких, — внаслідок такого контрасту в нас виникне ілюзія відповідальности. Правопорушники, злочинці, діти, божевільні приймуть на себе всі видатки на цю операцію.
====
*Адже в цьому прагненні скасувати смерть, що є проектом політичної економії, підсвідоме (котре "не знає смерти", котре є потягом до смерти) внаслідок якогось цікавого повороту речей відіграє дуже важливу ролю. Воно стає референтним дискурсом для тези про безвідповідальність злочинця (злочин як acting-out). Його долучають до кримінальної справи як свідчення на користь злочинця, як систему пояснення. Підсвідоме сьогодні відіграє вирішальну ролю в раціоналістичній, проґресистсько-гуманістичній думці — ось наскільки низько воно впало. І підсвідоме таким чином (знехотя?) входить у площину ідеолоґії. Однак воно могло б чимало розповісти нам про смерть, якби не звикло говорити мовою системи: воно сказало б нам про те, що смерти просто немає, — чи радше про те, що відміна смерти становить собою фантазм, котрий і сам народився в глибинах витіснення смерти. Замість цього воно слугує сьогодні лише для виправдання наших соціяльних ідеалів безвідповідальности і їхнього морального дискурсу: життя — це добро, смерть — це зло.
У своїй класичній насильницькій фазі, котра ще збігається сьогодні з консервативною думкою, капітал грає на дискурсі психолоґії свідомости й відповідальности, а отже, і репресії — це терористичний дискурс капіталу. У своїй більш розвиненій фазі, що збігається з проґресистською і навіть революційною думкою, неокапіталізм грає на дискурсі психоаналізу: підсвідоме, безвідповідальність, толерантність, перевиховання. Свідомість і відповідальність становлять нормативний дискурс капіталу. Що ж до підсвідомого, то воно є ліберальним дискурсом неокапіталізму.
====
*
Простий аналіз еволюції смертної кари в "матеріялістичних" термінах (себто в термінах зиску і класу) неухильно повинен був би спантеличити всіх, хто прагне її скасувати. Історично смертна кара обмежувалася завдяки відкриттю більш вигідних економічних субститутів, що відтак раціоналізувалися як "гуманніші". Звідси постав звичай щадити воєнних бранців і обертати їх у рабів, звідси постали і злочинці, що працювали у Римі на соляних копальнях, а також заборона дуелів у ХУІІ сторіччі, запровадження каторги як методу відшкодування збитків і різні способи визискування робочої сили, — від нацистських концтаборів до ерґотерапевтичного перевиховання. В цьому немає ніякого дива: смерть відступала чи пом'якшувалася тоді, коли система, внаслідок тої чи іншої причини, була в цьому зацікавлена (у 1830 році вперше з'являються пом'якшувальні обставини у справі, де фіґурував буржуа). Тут немає ні соціяльного завоювання, ні поступу Розуму: це лоґіка зиску чи привілею (*).
====
*1819 рік: під тиском підприємців і землевласників, а також через те, що надто суворе застосування смертної кари блокувало механізм судочинства (присяжні не мали іншого вибору, як тільки між смертною карою і виправданням), кару смерти скасували за стома складами злочину (Анґлія). Отож, її скасування цілком відповідає раціональній адаптації та більш високій ефективності карної системи.
Кестлер ("Смертна кара", стор.35, "Кривавий кодекс"): "Наша смертна кара не є спадкоємицею середньовічних огнищ. Вона має свою власну історію. Ця кара смерти становить собою залишок правової системи, що розвивалася одночасно з політичною економією, а її найжорстокіша фаза — Кривавий кодекс в Анґлії ХІХ сторіччя, — збігається з промисловою революцією. Середньовічне звичаєве право передбачало смерть лише у кількох винятково поважних випадках. Далі ця крива починає зростати, що пов'язано із дедалі більшим захистом права на приватну власність, і своєї вершини сягає в ХУІІІ/ХІХ сторіччях". Таким чином ця крива знаменує собою зростання самого буржуазно-капіталістичного класу. І спад, що стався після 1850 року, був наслідком не абсолютного поступу гуманности, а самого проґресу капіталістичної системи.