За тим же сценарієм розвивається і загарбання заручників. Хоч його й засуджують, все ж десь у глибині єства він викликає якусь тривожну радість. І зараз, коли довкруг політики дедалі більше постає стіна байдужости, він перетворюється в політичний ритуал першорядного значення. Загарбання заручників має устократ більшу символічну віддачу, ніж автомобільна катастрофа, а остання у сто разів більша, ніж природна смерть. Це тому, що тут постає час жертвопринесення, ритуал страти, неминучість смерти, яка очікується колективно, — цілком незаслуженої, а отже, і цілковито штучної смерти, що пречудово укладається в рамки жертовности, і "злочинний" жрець тут зазвичай ладен і сам померти у відповідь, що цілком відповідає правилу символічного обміну, котре набагато глибше чаїться в нашому єстві, ніж економічний порядок.
Що ж до нещасливого випадку на виробництві, то він витікає з економічного порядку і не має ніякої символічної віддачі. Він так само байдужно сприймається колективною уявою, як і підприємцями-капіталістами, тому що це просто поломка механізму, а не посвята. Він є предметом принципового невизнання і навіть порушенням принципу, в основі котрого лежить право на життя та безпеку, — і ніколи не може бути предметом або причиною ігрового жаху(*). Як відомо, лише робітник грається з своєю безпекою, причому, робить це украй легковажно, — на думку профспілок і господарів, що геть нічого не тямлять у цьому викликові.
====
*Він зробиться предметом пристрасти лише за умови, що його поставлять за провину якійсь особі (капіталістові, персоніфікованому підприємству), а отже, тоді, коли він наново переживатиметься як злочин і посвята.
====
Ми всі заручники, й у цьому полягає секрет захоплення заручників, бо всі ми мріємо прийняти і подарувати свою смерть, а не бездумно померти від зношення орґанізму. Адже подарувати і прийняти — це символічний акт (вищою мірою символічний), що відбирає у смерти всю байдужу неґативність, котрою вона для нас відзначається за "природного" порядку капіталу. Так само й наше відношення до речей вже перестало виглядати як відношення до живих чи мертвих об'єктів, а стало відношенням до знарядь: ми не вміємо більше знищувати їх і вже не чекаємо від них своєї смерти, — а тому вони стали по-справжньому мертвими об'єктами, котрі врешті-решт уб'ють нас, але це буде щось на зразок нещасливого випадку на виробництві, себто один об'єкт розчавить інший. І тільки автомобільна катастрофа немов би відновлює жертовну рівновагу. Адже смерть — це те, що можна розділити з кимось, і ми повинні розділити її з речами, так само як і з людьми. Смерть має сенс лише тоді, коли її отримують і дарують, себто за умови, що вона соціялізується через обмін. За первісного ладу все робиться для того, що так воно і було. В нашій же культурі, навпаки, все робиться задля того, щоб смерть прийшла до когось не від когось іншого, а тільки від "природи" як бездушний кінець існування тіла. Ми переживаємо нашу смерть як фатальну "реальність", вписану в наше тіло, однак це випливає з того, що ми вже не вміємо вписувати його в символічний ритуал обміну. Повсюдно порядок "реального", порядок "об'єктивности" тіла, — як, зрештою, і порядок політичної економії, — постає із розриву цього обміну. Власне, й саме наше тіло починає існувати з цього моменту як місце ув'язнення смерти, що більше не може обмінюватися, і ми врешті починаємо вірити в оцю біолоґічну сутність тіла, котра забезпечується смертю, так само, як смерть забезпечується наукою. Біолоґія вагітна смертю, нею вагітне все тіло, що його вона описує, і від смерти його не може звільнити жоден міт. Міт і ритуал, що здатні були б звільнити тіло від цього верховенства науки, утрачені або ж їх іще не знайшли.
Ось чому й інших, і предмети, і наше власне тіло ми силкуємося загнати в рамки інструментальної приділености, — щоб ніколи не прийняти від них смерть. Однак це помилка, — зі смертю виходить так, як із усім іншим: позаяк ми не хочемо ні дарувати, ані приймати її, то вона ув'язнює нас в біолоґічному симулякрі нашого тіла.
СМЕРТНА КАРА
Аж до ХУІІІ сторіччя тварин, що були винні в смерті людини, судили з дотриманням усіх формальностей і вішали. В тому числі, вішали й коней.
Невідомий автор
Існує якась особлива причина для тієї відрази, котру в нас викликає страта тварин, адже суд на людиною набагато поважніша справа, ніж суд над твариною, а завдавати людині страждань — набагато мерзенніше заняття. Так чи інакше, а повішення коняки чи свині завжди видається мерзенним, це все одно, що повісити божевільного чи дитину, позаяк вони "безвідповідальні". Оця таємна моральна рівність перед правосуддям, котра передбачає, що підсудний завжди може не визнати право судді чинити над ним суд, що він може кинути виклик судді, — все це не збігається з правом на захист і саме таким чином відбувається відновлення мінімуму символічної обопільности, однак його немає в тому випадку, коли судять тварину чи божевільного. І саме завдяки застосуванню символічного ритуалу до ситуації, що виключає будь-яку можливість символічної відповіди, постає особливо неприйнятний характер таких покарань.
На відміну від фізичних покарань правосуддя становить собою соціяльний, моральний і ритуальний акт. Неприйнятність смертного вироку дитині чи божевільному походить з морального аспекту правосуддя: якщо "іншому" потрібно довести його вину і ухвалити йому вирок як звинуваченому, то покарання втрачає свій сенс, тому що дитина чи божевільний не можуть ані усвідомити свою вину, ані навіть покаятися. А отже, це так само безглуздо, як прирікати на хресне розп'яття левів. Однак у покаранні тварини існує й щось інше, і витікає воно з ритуального характеру правосуддя. Жорстока екстраваґантність цієї сцени пов'язана не стільки з убивством тварини, скільки з застосуванням до неї людського церемоніялу. Усі намагання нарядити тварин у людське вбрання, всі перевдяганння і дресирування з метою змусити їх узяти участь в людській комедії відгонять чимсь нездоровим і зловісним, — якщо ж до цієї гри залучають ще й смерть, то все це робиться украй нестерпним.