====
*Пор. сцену людоїдства в Жана де Лері (Індійці доби Відродження).
====
Вбивство теж має інший сенс, аніж тепер. Ритуальне убиство царя не має нічого спільного з "психоаналітичним" батьковбивством. Воно полягає не лише в тому, щоб спокутувати через смерть царські привілеї, але й утримати в руслах обмінів, у рухомій обопільності ґрупи те, що могло б нагромадитися й зафіксуватися в особі царя (статус, багатство, жінки, влада). Його смерть усуває цю перспективу. В цьому полягає сутність і функція жертвоприношення: розвіяти в прах те, що може випасти поза межі символічного контролю ґрупи і відтак висіти над нею як мертвий тягар. Отож, потрібно вбивати царя (час від часу), а разом з ним закон і символічний фалос, котрий став заправляти суспільним життям. Отож, смерть царя випливає не з підсвідомого й фіґури батька, а, навпаки, це наше підсвідоме із його перипетіями витікає із утрати жертовних механізмів. Ми розглядаємо вбивство як закриту економіку, як фантазматичне батьковбивство, себто як заключний акт витіснення й закону, як утілення бажання і зведення рахунків. Ставкою в цій грі є фалос, і разом зі смертю батька на базі витіснення до гри залучається фалічна перипетія захоплення влади. Це надзвичайно спрощене переосмислення смерти і вбивства як витісненої аґресії, як насильства, що еквівалентне насильницькому витісненню. За первісного ладу вбивство не є ні насильством, ні ackting-out (*) підсвідомого, а отже, вбивці царя від цього не одержують зиску у вигляді влади, не набувають почуття провини, як у фройдистському міті. Цар теж не потерпає від цього: він дарує свою смерть, він віддає її в обмін, і ця подія святкується як празник, тоді як фантазматичне убивство батька переживається з почуттями провини і туги.
====
*Зовнішній вираз підсвідомих процесів (анґл.) — прим. пер.
====
Таким чином "убивати" й "поїдати" тут мають не той самий сенс, що для нас: вони ніяк не випливають із потягу до вбивства, з орального садизму чи зі структури витіснення, котра одна тільки й надала їм нашого теперішнього сенсу. Це соціяльні акти, що цілком відповідають механізму символічної зобов'язаности. Крім усього іншого, вони ніколи не мають отієї однобокої спрямованости, в якій виражається вся аґресія, що становить основу нашої культури: вбивати поїдати — я вбиваю я поїдаю — тебе вбивають тебе поїдають — все підсвідоме і його фантазми (і їхня психоаналітична теорія) передбачають оцей розрив і витіснення амбівалентности, відновлення котрої в тій чи іншій формі під час символічного процесу кладе край і юрисдикції підсвідомого.
ВБИВАТИ ВОЛОДІТИ ПОЖИРАТИ — все наше індивідуальне підсвідоме орґанізовується довкола цих елементів і їхніх фантазмів під знаком витіснення.
ДАРУВАТИ ВІДДАВАТИ ОБМІНЮВАТИ — у первісних людей все розігрується у прямому колективному обміні довкола цих трьох елементів, у ритуалах та мітах, що служать для цього основою.
Кожне з цих "дієслів" підсвідомого передбачає розрив, контраст, надлам, що притаманне для психоаналізу, а також нестримне почуття провини, гру й повторення заборони. І навпаки, "дієслова" символічного передбачають оберненість, нескінченні цикли взаємопереходів.
Одначе найбільша, радикальна відмінність полягає в автономізації психічної сфери: в первісних суспільствах колективно розігрується те, що, внаслідок його нинішнього витіснення, відкриває для нас інстанцію психіки й підсвідомого. Отож, ритуал цілковито відрізняється від фантазму, а міт — від підсвідомого. Всі аналоґії, котрі захоплено проводять поміж цими явищами антрополоґія і психолоґія, становлять собою доглибну містифікацію.
Спотворення, котрого зазнали первісні суспільства в площині психоаналізу, належать до того ж порядку, що й у площині марксистського аналізу, тільки зі зворотнім знаком.
І. Для антропомарксистів, у цих суспільствах теж присутня інстанція економіки як визначальний чинник, просто вона тут має прихований, латентний характер, тоді як у нас вона відзначається відкритістю, — однак ця відмінність другорядна, і аналіз, поминувши її, продовжує розвивати свій матеріялістичний дискурс.
ІІ. Для антропопсихоаналітиків, інстанція підсвідомого теж присутня і визначальна для цього типу суспільств, просто в них вона має очевидний, зовнішній характер, тоді як у нас — латентний і витіснений, однак ця відмінність несуттєва, й аналіз безоглядно продовжує розвиватися в термінах підсвідомого.
Як з одного, так і з другого боку, недооцінюється навзір нескінченно мізерна відмінність поміж первісними і нашими суспільними формаціями: застосування до них одної структури, економіки чи підсвідомого, призводить до того, що доводиться переходити або від явного до прихованого або ж навпаки. Тільки наша метафізика здатна нехтувати цією деталлю, перебуваючи в полоні ілюзії, що зміст залишається все одно той же самий. Однак це дуже велика помилка: коли економіка "ховається" за іншими структурами, то просто припиняє своє існування — вона нічого не пояснює, нічого собою не становить. І навпаки, коли підсвідоме "виявляє себе", коли воно перетворюється в на явну, артикульовану структуру, то це вже не підсвідоме, — психічні структури і процеси, що грунтуються на витісненні, не мають смислу в отакій ритуальній, а не психічній конфіґурації, у площині котрої знаки набувають відкритого розв'язання. Все міняється під час цього переходу від прихованого до явного, від явного до прихованого (*). Ось чому потрібно все переглянути, відштовхуючись від цього зміщення, причому зробити це всупереч марксизму й психоаналізу, котрі недооцінюють його.
====
*З цього приводу див.: Rene Girar, La violance et le sacre, p.166-169
====
Тоді й виявиться, що неможливість виокремити, специфікувати економічне — це якраз і є символічне. І що можливість відкрито продемонструвати щось подібне до підсвідомого, котре внаслідок цього й перестає бути собою, — це теж символічне.
ДВІЙНИК І РОЗДВОЄННЯ
Фіґура двійника, що тісно пов'язана з фіґурою смерти і маґії, вже сама по собі ставить всі проблеми психолоґічної та психоаналітичної інтерпретації.
Тінь, примара, відкид, образ, видимий, майже матеріяльний дух — у всіх оцих іпостасях первісний двійник повсюдно розглядається як грубий прототип душі й свідомости в процесі наростаючої сублімації й духовного "олюднення" (за Теяром де Шарденом), апоґеєм чого врешті-решт виявляється єдиний Бог та універсальна мораль. Насправді ж єдиний Бог у всьому відповідає формі уніфікованої політичної влади й не має нічого спільного з первісними божествами. Так само й душа та свідомість відповідають принципові уніфікації суб'єкта й не мають нічого спільного з первісним двійником. І навпаки, історичне виникнення "душі", що кладе край повсюдному обміну з духами і двійниками, призводячи до появи іншої фіґури двійника, котра постійно вимальовується у своїй диявольській іпостасі на тлі західного, раціонального розуму і все ж у всьому відповідає новій західноевропейській фіґурі відчуження, — не має нічого спільного з первісним двійником. Порівняння цих двох фіґур під знаком психолоґії (свідомого чи підсвідомого) становить собою не що інше, як зловживання перезаписуванням.