====
*І навпаки, для нас усе, що може символічно обмінюватися, становить смертельну загрозу для панівного устрою.
====
Ми десоціялізували смерть, залучивши її до царини біо-антрополоґічних законів, надали їй імунітету науки, автономізували її як індивідуальну фатальність. Однак фізична матеріяльність смерти, що паралізує нас внаслідок нашої довіри до її "об'єктивности", не була перепоною для первісних людей. Вони ніколи не "натуралізували" смерть, вони знають, що смерть (так само, як і тіло, як і будь-яка природна подія) — це соціяльне відношення, що її дефініція має соціяльний характер. В цьому вони більші "матеріялісти", ніж ми, тому що для них справжня матеріяльність смерти, так само, як і справжня матеріяльність товару за Марксом, полягає у її формі, котра завжди становить собою форму суспільного відношення. А ввесь наш ідеалізм завжди одностайний в своїй ілюзії про біолоґічну матеріяльність смерти: це дискурс "реальности", котрий насправді є дискурсом уявлюваного, а первісні люди долають його завдяки втручанню символічного.
Вершиною символічної операції виступає ініціяція. Вона ставить на меті не приборкати чи "подолати" смерть, а соціяльно її артикулювати. Так її змальовує Р. Жолен в книзі "Смерть у племені сара": група предків "поглинає коїв" (молодих кандидатів на ініціяцію), котрі од цього "символічно" вмирають, щоб народитися наново. Не слід розуміти це в нашому деґрадованому сенсі, адже їхня смерть стає ставкою обопільного/антаґоністичного обміну поміж предками і живими й, замість розриву, запроваджує соціяльне відношення поміж партнерами, себто таку ж інтенсивну циркуляцію дарунка й дарунка-у-відповідь, як і під час обміну коштовностями й жінками — це безнастанна гра відповідей, де смерть більше не може знайти собі місце як мета чи як інстанція. Приносячи на могилу родича фіґурку з м'яса, брат дарує йому таким чином свою дружину, щоб він повернувся до життя. Через їжу небіжчик залучається до життя колективу. Однак цей обмін має взаємний характер. Небіжчик теж дарує свою дружину, себто родову землю, одному з живих родаків, щоб ожити завдяки уподібненню цьому родичеві й оживити його самого завдяки уподібненню собі. Найважливіший момент наступає тоді, коли "мо" (великі жерці) убивають "коїв" (ініційованих), котрих поглинають їхні предки, а відтак земля їх народжує знову, як їх народила колись мати. Коли їх "убивають", ініційовані потрапляють до рук свої ініціятивних, "культурних" родичів, котрі навчають їх, лікують і виховують (ініціятивне народження).
Зрозуміло, що ініціяція полягає в запровадженні обміну там, де існував тільки голий факт: від природної, випадкової і незворотньої смерти відбувається перехід до смерти, що дарується й отримується, а отже, оберненої смерти, що "розчиняється" в процесі соціяльного обміну. Заразом зникає й опозиція поміж народженням і смертю: вони теж можуть обмінюватися в площині символічної обернености. Ініціяція становить собою той рішучий момент прилучення до соціуму, ту чорну камеру, де народження і смерть, переставши бути крайніми елементами життя, реінволюють одне в одне — не до якогось містичного злиття, а щоб зробити з ініційованого повноцінну соціяльну істоту. Непосвячена дитина вродилася всього лиш біолоґічно, вона має тільки "реальних" батька та матір, щоб стати соціяльною істотою вона повинна пройти через символічну подію народження/ініціятивної смерти, повинна обійти довкруг життя і смерти і вступити в символічну реальність обміну.
Ініціятивне випробування не ставить на меті інсценізацію другого народження, котре усунуло б смерть. До такої інтерпретації схиляється й сам Жолен: в ініціяції суспільство "заклинає" смерть або ж "діялектично" протиставляє їй винайдений елемент, що використовує й "долає" її: "До життя і до смерти, що виступають як даність, вони додали ініціяцію, завдяки якій вони впорядковують смертельний хаос". Формула ця напрочуд гарна й водночас дуже двозначна, адже ініціяція не "додається" до інших елементів і не грає на боці життя проти смерти, заради народження (не треба довірять тим, що тріумфують над смертю!) Ініціяція заклинає розрив поміж народженням і смертю, а разом з ним — і фатальність, що тяжіє над розірваним життям. Адже саме в такій якості воно набуває біолоґічної незворотности, абсурдности фізичного приділу, саме за цієї умови, себто розірваности, життя виявляється вже зарання погубленим, тому що воно приречено на вмирання разом із тілом. Звідси й походить ідеалізація одного з елементів, себто народження (що дублюється у воскресінні) за рахунок іншого елементу, себто смерти. Однак це не що інше, як один із наших забобонів, що стосується "сенсу життя". Адже народження як незворотня індивідуальна подія таке ж травматичне, як і смерть. Психоаналіз формулює це інакше: народження — один із видів смерти. І християнство своїм обрядом хрищення намагалося через колективну посвяту, через суспільний акт локалізувати цю смертельну подію. Виникнення життя — це щось таке, як злочин, якщо його не перепинити й не спокутувати через колективний симулякр смерти. Життя становить благо в собі лише як цінність, що піддається численню. В символічному плані життя, як і все інше, становить собою злочин, якщо воно виникає односторонньо, — якщо його не перепинили й не зруйнували, якщо його не подарували й не віддарували, себто "віддарували" через смерть. Ініціяція усуває цей злочин, розв'язуючи окрему подію народження і смерти в єдиному соціяльному акті обміну.
СИМВОЛІЧНЕ /РЕАЛЬНЕ /УЯВНЕ
Символічне — це не концепт, не інстанція, не катеґорія чи "структура", це акт обміну й соціяльне відношення, що кладе край реальному, розв'язує реальне й водночас опозицію між реальним та уявним.
Акт ініціяції має зворотній характер по відношенню до нашого принципу реальности. Він засвідчує, що реальність народження постає лише внаслідок розмежування народження і смерти. Що й сама реальність життя випливає із розділености життя і смерти. Отож, ефект реального повсюдно виступає всього лиш як структурний ефект розділености двох елементів, і наш знаменитий принцип реальности, з усіма тими нормативами й репресіями, що ним нав'язуються, становить собою всього-навсього поширення цього диз'юнктного коду на всіх рівнях. Реальність природи, її "об'єктивність", її "матеріяльність" витікають лише з розмежованости людини й природи — тіла й не-тіла, як висловився б Октавіо Пас. Врешті, й реальність самого тіла, його матеріяльний статус, походить із виокремлення духовного первня, з дискримінації душі й тіла тощо