====
*Всесвітній торговий центр (анґл.) — прим. пер.
====
В цій редуплікації таїться особливий чар. Які б високі — вищі від усіх інших будівель, — не були ці вежі, все ж вони означають кінець вертикальности. Ці вежі нехтують іншими хмарочосами, вони належать до іншої породи, вони більш не порівнюють себе з ними й не кидають їм виклик, — вони просто милуються одна одною, вивищуючись у чарівливості взаємодібностей. Одна в одній вони відбивають ідею моделі, якою вони і є одна для одної, і їхня однакова висота вже не становить собою смисл перевищення — вона всього-навсього означає, що стратеґія моделей і підмін відтепер історично взяла гору в серці самої системи, — а Нью-Йорк і справді є її серцем, — над традиційною системою конкуренції. Хмарочоси Рокфеллер-центру ще відбивалися один в одному своїми фасадами зі шкла і бетону, існуючи в системі нескінченної дзеркальности міста. Що ж до цих веж, то вони сліпі й уже не мають фасадів. Тут усунуто будь-яку референтність житла, фасаду як обличчя, інтер'єру і екстер'єру, що відчувалося вже в будівлі Чейз Мангаттен Банку або ж у найсміливіших дзеркальних будівлях 60-х років. Разом із риторикою вертикальности щезає і риторика дзеркала. Залишається лише серія, що замкнулася на числі 2, — так, наче архітектура, як і вся система, витікає тепер з незмінного ґенетичного коду, з остаточної моделі.
ГІПЕРРЕАЛІЗМ СИМУЛЯЦІЇ
Все це визначає бінарний простір, маґнетичне поле коду, з його поляризаціями, дифракціями, ґравітаціями моделей і постійним, неодмінним потоком найменших розділювальних часток (елементів запитання/відповідь, що становлять собою кібернетичний атом значення). Слід усвідомити різницю між цим полем контролю і традиційним репресивним простором — поліційним простором, який ще відповідав значеннєвому насильству. Це був простір вироблення реакцій, що грунтувався на опрацьованому академіком Павловим апараті проґрамованих, повторюваних аґресій; в багатократно помноженому масштабі він зустрічався у рекламному "втовкмачуванні" і політичній пропаґанді 30-х років. Таке ремісничо-індустріяльне насильство ставило за мету вироблення поведінки, що грунтувалася б на страхові й тваринній покорі. Тепер усе це не має сенсу. Тоталітарна, концентраційна бюрократія — це схема, що стосується доби ринкового закону вартости. І справді, система еквівалентностей передбачає форму загального еквіваленту, а отже, й централізацію ґлобального процесу. Це архаїчна раціональність по відношенню до симулятивної раціональности: в останньому випадку реґулятивну роль відіграє не єдиний загальний еквівалент, а дифракція моделей, — себто не форма загального еквіваленту, а форма розрізняльної опозиції. Відбувається перехід від впорскування до розпилення за допомогою коду, від ультиматуму до заохочення, від вимоги бути пасивним — до моделей, що з самого початку будуються на "активній відповіді" суб'єкта, на його залученості, на його "ігровій" причетності тощо, це перехід до тотальної моделі навколишнього середовища, котра складається із безперервних спонтанних відповідей, радісних зворотніх зв'язків і багатовекторних контактів. Згідно з Ніколою Шеффером, це "конкретизація загального середовища". Це велике свято Причетности: її утворюють міріяди стимулів, мініятюрних тестів, до нескінченности розгалужених запитань/відповідей, що маґнетизуються кількома великими моделями у світляному полі коду.
Ось вона гряде, ця велика Культура тактильної комунікації, — під знаком техно-люміно-кінетичного простору і тотального спаціодинамічного театру!
До цього всесвіту операційної симуляції, мультисимуляції та мультивідповіди прищеплюється все уявне контакту, сенсорного міметизму, тактильного містицизму — і, по суті, вся еколоґія. Задля натуралізації безнастанного тестування на успішну адаптацію відбувається її уподібнення тваринному міметизму: "Адаптація тварин до барв і форм навколишнього середовища становить собою феномен, котрий може бути придатний і для людей" (Нікола Шеффер) — і навіть уподібнення індіянцям, із їхнім "вродженим чуттям еколоґії"! Тропізми, міметизми, емпатії: в цю прогалину провалюється вся еколоґічна еванґелія відкритих систем з неґативним чи позитивним зворотнім зв'язком, з усією ідеолоґією реґулювання через інформацію, що, згідно з більш гнучкою раціональністю, становить собою всього-навсього аватар, себто нове втілення павловського вчення про рефлекси. Так само в психіятрії від електрошоку перейшли до тілесного вираження, котре начебто має сприяти формуванню душевного здоров'я. Повсюдно силові й форсовані механізми поступаються механізмам упливу через середовище, котрі передбачають операціювання таких понять як потреба, сприймання, бажання тощо. Повсюдно панує еколоґія, містика "ніші" та контексту, симуляція середовища — аж до "Центрів естетичної й культурної реанімації", що передбачаються УІІ Планом (а чом би й ні?), та Центру сексуального дозвілля, спорудженого у формі жіночої цицьки, який буде приносити "високу ейфорію завдяки пульсації навколишнього середовища... В ці стимульні центри матимуть доступ трудящі усіх класів". Спаціодинамічний гіпноз, на зразок "тотального театру", побудованого у вигляді "кругобіжної гіперболічної споруди, котра обертається навколо циліндричного стержня": тут уже немає сцени, немає відокремлености, немає "погляду" — це кінець видовища і кінець видовищности, й усе це заради тотального, тактильного, естезичного (а не естетичного) середовища, в якому немає розмежування поміж об'єктом і суб'єктом, — і тому подібне. Залишається тільки з чорним гумором згадувати про тотальний театр Арто, його театр Жорстокости, — адже ця спаціодинамічна симуляція становить усього лиш невдалу карикатуру на нього. Тут жорстокість підмінюється мінімальними й максимальними "порогами стимулів", винайденням "перцептивних кодів, обрахованих відносно порога насичености". Навіть старий добрий "катарсис" класичного театру пристрастей зробився сьогодні симулятивною гомеопатією. Отак ідуть справи в мистецькій творчості.
Сюди ж належить і розпад реальности в гіперреалізмі, в ретельній редуплікації реальности, в основному опосередкованій іншим репродуктивним медіумом, — рекламою, фотоґрафією тощо, — адже від медіума до медіума реальність вивітрюється, вона стає алеґорією смерти, але завдяки цьому ж розпаду вона посилюється, стає реальністю для реальности, фетишизмом утраченого об'єкта — не об'єкта репрезентації, а екстазу його заперечення і ритуального знищення, себто гіперреальности.