====
*Смерть — це завжди те, що чекає нас наприкінці системи, і заразом символічний кінець, який чигає на саму систему. Немає двох слів, щоб окреслити кінцевість внутрішньої смерти, яка властива системі, кінцевість яка повсюдно вписана у її операційну логіку, — і радикальну контр-кінцевість, що уневписана в систему як таку, але повсюдно її переслідує; і в першому, і в другому випадку напрошується одне слово — "смерть". Оця двозначність прочитується вже в фройдівській ідеї про потяг до смерти. Це не однозначність. Це просто виражає близькість утіленої досконалости і її негайного усунення.
====
Обернення — таким є обов'язок символічного обміну. Нехай знищиться кожен елемент, нехай це обернення елемента в самому собі відмінить цінність — ось у чому полягає оте єдине символічне насилля, котре може дорівнятися до структурного насилля коду й отримати над ним перемогу
Ринковому закону вартости і еквівалентностів відповідала діялектика революції. Невизначеності коду і структурному закону цінности віднині відповідає неухильна реверсія смерти(*).
====
*Смерть слід розуміти не як реальну загибель суб'єкта чи тіла, а як форму — в даному випадку, форму суспільних відносин, — в якій утрачається детермінованість суб'єкта і цінности. І саме обов'язок обернення кладе кінець детермінованості й недетермінованості. Він кладе край пов'язаним енерґіям в регулярних опозиціях і таким чином долучається до теорій потоків та інтенсивностей, лібідових і шизоїдних. Однак розв'язування енерґій становить сьогодні саму форму системи, себто форму стратеґічного дрейфу цінности. Система може вмикатися чи вимикатися — вивільнені енерґії все одно повернуться до неї, оскільки саме вона виробляє поняття енерґії та інтенсивности. Капітал — це енерґетична й інтенсивна система. Звідси ж походить неможливість розрізнити (Ліотар) лібідову економіку й економіку самої системи (економіку цінности) — неможливість розрізнити (Делез) капіталістичну шизоїдність і шизоїдність революційну. Адже система — це пан: як Бог, вона може зв'язати енерґії й так само вивільнити їх, — не може вона досягти лише одного (так само, як і уникнути його): бути зворотньою. Цінність як процес незворотня. Отож, лише зворотність, а не розв'язування чи дрейф, становлять для неї смерть. В цьому й полягає сенс терміну "символічний" обмін.
====
По правді сказати, вже немає жодної основи. Нам залишається лише теоретичне насильство. Спекуляція на смерті, єдиною методою котрої виступає радикалізація всіх гіпотез. Навіть код і символічне, які ще залишаються симулятивними термінами, — один за одним їх слід було б спромогтися вивести за межі дискурсу.
І
Кінець виробництва
СТРУКТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ ЦІННОСТИ
Соссюр визначив два аспекти обміну мовних елементів, уподібнивши їх грошовій системі: грошова одиниця повинна обмінюватися на реальне благо, котре відзначається якоюсь цінністю, з другого боку, вона мусить бути пов'язана з іншими елементами грошової системи. Саме цей остатній аспект він дедалі частіше позначав терміном значущість — себто співвіднесеність усіх елементів, що внутрішньо властива загальній системі і є результатом розрізняльних опозицій, — і висунув його на противагу іншій можливій дефініції значущости: відношення між кожним елементом і тим, що він позначає, кожного позначника до його значеника, як між кожною грошовою одиницею і тим, що можна за неї отримати. Перший аспект відповідав структурному виміру мови, другий його функційному виміру. Ці два виміри розрізняються між собою, однак перебувають у певному відношенні, й можна сказати навіть, що діють вони разом і що вони пов'язані між собою — це та пов'язаність, що характерна для "класичної" конфіґурації лінґвістичного знака, яка перебуває під ринковим законом вартости, в котрому позначення завжди становить мету структурних операцій мови. Ця "класична" стадія сиґніфікації виступає цілковитою паралеллю до механізму вартости в матеріяльному виробництві, що його проаналізував Маркс: споживча вартість відіграє ролю горизонта і доцільности в системі обмінної вартости — перша кваліфікує конкретну операцію з товаром у площині споживання (це момент, що становить паралель із позначенням для знака), друга відсилає до обмінюваности всіх товарів поміж собою згідно з законом еквівалентности (момент, який становить паралель зі структурною орґанізацією знака) — обидві вони діялектично співвідносяться упродовж усього марксівського аналізу і визначають раціональну конфіґурацію виробництва, котре управляється політичною економією.
Край оцій "класичній" економіці вартости поклала революція — це була революція самої вартости, котра витіснила стару форму ринкової вартости і запровадила її нову, радикальну форму.
Ця революція полягає в тому, що два аспекти вартости, котрі, здавалося б, навік були злютовані й пов'язані між собою природним законом, зазнали роз'єднання, референтна вартість занепала, відступивши перед суто структурною грою цінности. Структурний вимір стає автономним, виключає референтний вимір і грунтується на його смерті. Це кінець референцій виробництва, значення, афекту, субстанції, історії, всієї еквівалентности "реальним" змістам, що насичували знак якимсь корисним вантажем, якоюсь ґравітацією — це кінець представницькій еквівалентності його форми. Над ним узяла гору інша стадія цінности, вона відзначається цілковитою відносністю, загальною підміною, комбінаторикою й симуляцією. Симуляція тут постає в тому сенсі, що всі знаки віднині обмінюються між собою, нітрохи не обмінюючись на реальне (добре і навіть блискуче вони обмінюються між собою саме за умови, що вже не обмінюються на щось реальне). Емансипація знака: звільнившись від "архаїчного" зобов'язання щось позначати, він дістає нарешті вільне поле для структурної або ж комбінаторної гри, котра визначається недиференційованістю і цілковитою недетермінованістю, що прийшли на зміну попередньому приписові детермінованої еквівалентности. Та ж операція відбувається й на рівні виробничої потуги і процесу виробництва: уніщовлення будь-якої доцільности змісту виробництва дозволяє йому функціювати як код, грошовому ж знаку, приміром, вирватися у площину необмежених спекуляцій, котрі лежать поза всяким засягом реальности виробництва чи навіть золотого еталону. Хитання валют і знаків, плинність "потреб" і цілей виробництва, хисткість самої праці — підмінність усіх цих елементів, котра супроводжується спекуляцією і необмеженою інфляцією (настала і справді цілковита свобода — повсюдно панує неприхильність, незобов'язаність, незахопленість: до цієї пори якась маґія, щось таке, як маґічна зобов'язаність, утримувало знак прикутим до реального, а капітал звільнив знаки від цієї "наївности", залучив їх до чистого кругообігу) — всього цього ні Соссюр, ні Маркс ще й не передчували, вони перебували ще в золотому віці діялектики знака і реального, в тому віці, котрий був одночасно "класичним" періодом капіталу і вартости. Їхня діялектика розпалася на шматки, і реальне загинуло від ударів цієї фантастичної автономізації цінности. Детермінованість померла, владарює недетермінованість. Сталася екс-термінація (в буквальному сенсі слова) реальности виробництва, реальности значення (*).