Розбещення пролетаріяту
Ця криза представництва становить собою важливий політичний аспект останніх суспільних подій. Однак сама по собі вона може й не бути смертельною для системи, і вже видно, як всюди (і в самих профспілках) починає вимальовуватися її формальне подолання (перехоплення) в межах загальної схеми самоврядування. Ніякого делеґування, всі повною мірою відповідають за виробництво! Постає нова ідеолоґічна ґенерація! Однак їй прийдеться не з медом, тому що ця криза поєднується з другою, набагато глибшою кризою, котра зачіпає самісіньке виробництво, саму систему виробничности. І тут знову ж таки в ролі аналізаторів, — непрямим чином, звичайно, — виступають імміґранти. Так само, як вони розкладали відношення "пролетаріяту" з його представницькою інстанцією, розкладають вони тепер і відношення працівників з їхньою власною робочою силою, їхнє відношення до самих себе як виробничої сили (а не тільки з декотрими із них як представницькою інстанцією). І походить це від того, що вони зовсім нещодавно були відірвані від непродуктивістської традиції. Адже досить було їх соціяльно деструктурувати, щоб залучити до західного трудового процесу, — і вони у відповідь на всю глибину деструктурували цей загальний процес і продуктивістську мораль, котра опанувала західні суспільства.
Отож, виходить так, наче їх силове залучення до европейського ринку праці призвело до зростаючого розбещення европейського пролетаріяту по відношенню до праці й виробництва. Йдеться вже не лише про "таємні" способи опору праці (лінощі, розтринькування заробітку, прогули тощо), котрі існували одвіку, — а й про дещо нове: робітники відкрито, колективно, спонтанно припиняють працювати, і роблять вони це просто так, ні сіло ні впало, нічого не вимагаючи, ні про що не торгуючись, що викликає у патронів і профспілок величезний відчай, а потім за тиждень, так само спонтанно, а головне, разом, вони знову беруться до роботи. Це не поразка й не перемога, це не страйк, це просто "припинення роботи". Цей евфемізм говорить набагато більше, ніж слово "страйк": розпадається вся дисципліна праці, всі моральні норми і практики, вироблені в Европі промисловою колонізацією упродовж остатніх двох сторіч, руйнуються і забуваються, причому без якихось помітних зусиль, без "класової боротьби" в загальноприйнятому розумінні цього слова. Порушення безперервности роботи, зневажливе ставлення до праці, недисциплінованість, байдужість до заробляння грошей, до понаднормової оплати, до зростання по службі, до нагромадження, до передбачливости — робітники працюють за мінімумом, а потім припиняють роботу, полишаючи все на потім. Це той способ поведінки, який колонізатори закидали "недорозвиненим" народам: їх неможливо піднести до рівня праця/цінність, до раціонального й послідовного процесу праці, до усвідомлення виграшу в зарплатні тощо. Лише після вивезення за море їх нарешті вдається залучити до процесу праці. А водночас до рівня поведінки "недорозвинених" народів потроху починають "реґресувати" й західні робітники. Це, в певному сенсі, реванш за колонізацію в її новітньому вигляді (імпорт робочих рук) — бачити охоплений розбещеністю західний пролетаріят: можливо, якоїсь пречудової днини доведеться його експортувати у недорозвинені країни, щоб він там наново привчився до історичних і революційних цінностей праці.
Існує тісний зв'язок поміж поміж цією ультра-колонізацією робітників-імміґрантів (на місцях колонії були нерентабельні, тож їх довелося імпортувати) і цією промисловою деколонізацією, котра вражає всі сектори суспільства (повсюдно — в школі, на заводі, — відбувається перехід від фази hot інвестиції праці до цинічної cool практики завдань). Саме імміґранти (і в тому числі, С.Р. з поміж молоді та сільськогосподарських робітників), оскільки вони геть недавно вийшли із "дикунської" байдужості до "раціональної" праці, розкладають західне суспільство в похопності, крихкості, поверховості й свавільності його примусової колективізації через працю, розкладають оцю колективну параною, котра так наполегливо підносилася до рівня моралі, культури, міту, хоча при цьому забували, що ця промислова дисципліна й на самому Заході утвердилася всього два сторіччя тому ціною нечуваних зусиль, — й що вона так по-справжньому й не отримала перемоги, а нині починає загрозливо тріщати по швах (їй не протривати довше, ніж іншій колонізації, за морем).
Страйк заради страйку
Страйк заради страйку становить нині справжню суть боротьби. Невмотивований, недоцільний, позбавлений політичних референцій, він відповідає — і водночас протиставляється — невмотивованому, безреферентному виробництву, що й саме позбавлене суспільної споживчої вартости і не має іншої мети, крім самого себе, — виробництва задля виробництва, одне слово, системі репродукції, котра обертається довкруг себе самої у велетенській тавтолоґії трудового процесу. Страйк заради страйку становить зворотню тавтолоґію, котра носить підривний характер, адже вона розвінчує нову форму капіталу, яка відповідає остатній стадії закону вартости.
Страйк нарешті перестав бути знаряддям — і тільки знаряддям, — що використовувалося задля тиску на співвідношення політичних сил і владну гру. Він став метою. Він заперечує, одночасно пародіюючи її найрадикальнішим чином на її ж таки території, оту безцільну доцільність, в яку обернулося виробництво.
У виробництві задля виробництва вже немає марнування. Цей термін, чинний у вузьких рамках економії споживання, для нас уже непридатний. Він витікає з поблажливої критики системи. "Конкорд", космічна програма тощо — все це не розтринькування, навпаки. Адже піднявшись до найвищого рівня "об'єктивної" непридатности, ця система нині займається продукуванням і репродукуванням самої праці. Втім, саме цього усі (в тому числі, трудівники і професійні спілки) від неї й вимагають. Все обертається довкруг зайнятости: соціяльна політика означає створення робочих місць — і британські профспілки задля збереження зайнятости ладні перетворити "Конкорд" на понадзвуковий бомбардувальник; наступає інфляція чи безробіття — тож нехай живе інфляція і т.п. Праця зробилася, на кшталт соціяльного страхування чи споживчих благ, об'єктом соціяльного перерозподілу. Неймовірний парадокс: праця все менше й менше стає продуктивною силою, і все більше та більше — продуктом. Цей аспект є найбільш характерним виявом тієї мутації, котрої нині зазнає система капіталу, виявом тієї революції, завдяки якій від специфічної стадії продукування він переходить до стадії репродукування. Дедалі менше й менше потребується робоча сила, щоб капітал функціював і повсюдно розширюватися, — тепер від неї вимагають, щоб вона "виробляла" дедалі більше праці.