"Інстинктивна схильність до відгукування" — виходить, що поет, по суті, просто прискорювач мовних часток, що він всього-навсього посилює показник надмірности звичайної мови. В цьому і полягає "натхнення", і для цього нема потреби в розрахунку, достатньо всього лиш трохи "уваги" та "інстинкту": "А може, поетична творчість за Давнини більше скидалася на обсесивний обряд, ніж на порив натхненного слова"? Звичайно, можна припустити й формальну залежність: "Справді, традиційне скандування підпорядковує мову священного поета регулярності, котру слід кваліфікувати як нав'язливу. Нічого не заважає уявити собі, — оскільки факти це дозволяють, — й підвищені формальні вимоги, що зобов'язують поета двічі використовувати у вірші кожен із його звукових елементів..." Та хоч розглядається поет як натхненний резонатор відлуння, хоч вважається він таким собі нв'язливим лічильником, — тип інтерпретації той самий: парність та анаґрама становлять собою ефекти резонансу, надмірности, "імітації через збільшення" тощо — одне слово, поетичне є комбінаторною грою, а значить, комінаторною є і вся мова і завдяки цьому поетичне знову є частковим випадком мови: "Чому б нам не вбачати в анаґрамі один з аспектів мовного процесу — процесу ні суто випадкового, ні цілковито свідомого? Чом би не існувати певній ітерації, ґенеративній палілалії, котра проектує і подвоює в дискурсі матеріял якогось первинного слова, що не вимовляється і водночас не знищується? Не будучи усвідомленим правилом, анаґрама водночас може розглядатися як закономірність (або ж закон), в якій довільність слова-теми довіряється необхідності процесу". А що ж із гіпотезою про слово-тему, про його буквальне розпилення? "Тут відкривається одна дуже проста істина: мова є невичерпною скарбницею і за кожною фразою ховається гомін незліченних голосів, з якого вона вийшла, щоб постати перед нами в усій своїй ориґінальності". Але що ж тоді відкрив Соссюр? Нічого. То що це, "запаморочення від помилки"? Гірше — це банальність. За такого узагальнення його гіпотеза просто знищується. Ось як, з усією лінґвістичною "добросовісністю", заперечується радикальна відмінність поезії. Соссюр принаймні хоч зазнавав запаморочення від поезії — коли він бачив, з якою строгістю мова звертається сама на себе, як вона оперує своєю власною матерією, замість того, щоб розгортатися в лінійному порядку, примітивно розвиватися в послідовності, як у звичайному дискурсі. У Старобінскі всього цього вже немає: строгість зробилася "обсесією", катеґорією психопатолоґії, беззалишкове подвоєння стало збіжністю/розбіжністю з царини ймовірности, анаґраматичне розпилення — "гомоном незліченних голосів", гармонійною контекстуальністю, з якої виділяється то один, то другий смисл: "Будь-який дискурс є сукупністю, в котрій виділяються підсукупності... власне, й кожен текст є підсукупністю по відношенню до іншого тексту... кожен текст включає в себе і сам включається до інших текстів. Будь-який текст є продуктивним продуктом і т.п." Одне слово, російські матрьошки, текстуальність "одне в одному", котру так полюбляють у журналі "Тель Кель".
Вся арґументація Старобінскі зводить до одного: або поет є всього-навсього нав'язливим формалістом (це якщо йти за гіпотезою Соссюра), або ж те, чим він займається, відбувається і в будь-якій мові, й тоді нав'язливим слід вважати Соссюра: все, що начебто він відкрив, є всього лиш ретроспективною ілюзією дослідника, тому що "будь-яка складна структура надає в розпорядження дослідника достатньо елементів, щоб він міг вибрати з-поміж них якусь підсукупність, котра позірно має в собі сенс, а тому ніщо не заважає йому а пріорі пов'язати цю підсукупність із якоюсь лоґічною чи хронолоґічною антецедентністю". Бідолашний Соссюр, йому скрізь ввижалися анаґрами, і ці свої фантоми він приписував поетам!
Що ж до Старобінскі й лінґвістів, то їм нічого не ввижається: нескінченно вивіряючи гіпотезу Соссюра, вони зводять її до нуля. Для цього достатньо було причепитися до її змісту (висновку про слово-тему, про його позитивну фіґуративну форму, про його метаморфози), замість того, щоб судити про неї за її формою. Завдання поезії полягає не у виробництві і навіть не в комбінаторних варіяціях на якусь тему чи якусь "підсукупність", що піддається ідентифікації. В цьому випадку вона і справді незлецьки включалася б до універсального режиму дискурсу (от тільки тоді геть незрозуміло, в чому ж полягає необхідність поезії, відмінність її статусу і та особлива втіха, що притаманна цьому режиму мови на відміну від режиму простого дискурсу). Завдання поезії — бути межею незворотности для будь-якого терміну чи теми, причому саме завдяки анаґраматичній роботі. І з цього погляду, достеменність чи недостеменність існування слова-теми є надуманою проблемою, — не тому, що, згідно зі Старобінскі, будь-яка мова артикулюється у вигляді такого собі шифру чи формули, — а через те, що, в будь-якому випадку, формою поезії є знищення цього шифру. І ця форма, котру описав Соссюр, важить для будь-якої поезії, як новітньої, так і старосвітської. Принцип цього знищення шифру зберігає всю свою зрозумілість навіть тоді, коли неможливо перевірити саме існування цієї формули (*). Просто цей шифр, котрий в архаїчній поезії міг прибирати форми слова-теми, в новітній поезії може бути всього лиш сукупністю знаків, що як такі не підлягають виокремленню, або навіть назавжди утраченою буквою чи формулою леклерівського типу, або ж підсвідомою, або ж "знаковим диференціялом", про якого пишуть в "Тель Кель". Якою б не була ця формула, головне полягає в тому, щоб розглядати поезію не як спосіб її виникнення, а як спосіб її зникнення. В цьому сенсі, видається дуже позитивним те, що Соссюр не зумів довести свою гіпотезу: перевіривши її зміст, він усунув би радикальність її форми. Краще невдача й запаморочення Соссюра, в котрих принаймні залишається існування поезії, ніж усі банальності, що задовольняються поезією як фактом універсальної мови.
====
*Те саме можна сказати і стосовно гіпотези про інстинкт смерти у Фройда — як сам він зізнався, зміст її і процес не піддаються остаточній перевірці у клінічному плані, однак ця гіпотеза революційна за своєю формою як принцип функціювання психіки й антилоґос.