Сказала, що приїду наступним.
Спочатку я здала квиток – мені повернули за нього п’ять гривень, як на сміх.
Потім я спробувала купити квиток на наступний, але їх не було, на жоден потяг до Львова аж до самого ранку.
Тоді я пішла до Макдональдсу і наїлася.
Потім я купила пива і вирішила посидіти трошки за Макдональдсом – на отих трубах, знаєте? Де бомжів багато, відразу за вокзалом, як на дорогу вийти. Енкі радить, щоб я багато дивилася на бомжів, бо це мені корисно, бо ми – ніби як волоцюги і цигани, в переносному, звичайно, значенні, ми – всі старі шумерські боги. І нам треба вчитися мудрості у звичайних бомжів.
Енкі каже, що він мій пра-пра... предок, одним словом, колись його звали Іван Богун. І був від полководцем мудрим, аж до того дня 1664-го року, тобто тої ночі, коли вмирав при ньому якийсь вояк-бусурман. І треба ж було трапитися такій напасті, що більше нікого не було, а воїн той мусив передати комусь свою тяжку ношу, інакше смерть його не брала.
Так Іван Богун став шумерським богом Енкі.
Він мені розповідав, що спочатку довго не міг прийти до тями, а потім мусив інсценувати свою смерть і йти кудись подумати, що ж робити.
Сушив голову довго, але надумав. А що він був мудра людина, то скоро шумерські боги трохи повеселішали, наскільки це взагалі можливо для тисячоліттями вже забутих, мертвих, давніх богів.
Тепер майже всі вони – українці, та й ті два, що не українці, давно перейнялися нашим духом і живуть тут. Тепер вони знають шумерську грамоту, крім зовсім уже тупих, і тепер усі – далека рідня між собою (це вже не його заслуга, просто натура така в українця, і навіть якщо він стає шумерським богом чи богинею, натура не змінюється).
Отже, Енкі треба слухати, він дурного не порадить. Сказав учитися мудрості в бомжів, то я постараюся.
Біля мене, ласо поглядаючи на рештки мого пива, примостилася якась пара. Невеличка метка бомжиха була коротко стрижена під тифозного хлопчика, розпухла від алкоголю, вбрана в теплу чоловічу куртку, шиту на здорового і товстого мужика, і літні сандалі з дурненькими переливчастими метеликами.
Бомж обзивав її і бив по голові, а вона плювалася й лаялась.
"Ти ж зо мною спав!" – огризалася бомжиха. На вокзалі бомжі україномовні, не то шо в нас, на Відрадному.
"Я тобі за те гроші дав! А ти шо зробила? Де гроші діла? Пропила?"
"Я викинула в сміття твої гроші! Он там лежать! Мені твоїх грошей не треба!" – надривалася бомжиха, аж мені розболілася голова, крім того, щось почало кусатися за сідниці і за ноги – напевне, блохи, і я вирішила, що на сьогодні добутої мудрості з мене досить.
Тим паче, що якийсь пристойного вигляду чоловік – в окулярах, із сивою головою, в піджаку в клітинку і чорних штанах – спинився і став розглядати мене, як мікробу, в окуляр.
Робити йому немає чого?
Встала і побрела кудись, через місток – там була втоптана стежечка донизу, до рейок, і по стежечці прямували люди: зайці без квитків пролазили до своїх електричок.
Люблю гуляти по рейках.
Особливо, коли стільки колій. І стрілки.
Спустившись, озирнулася – той, сивоголовий у картатому піджаку, і далі спостерігав за мною, за тим, куди я помандрувала.
Душогуб якийсь. Ну його.
І пішла собі, але скоро помітила якесь підозріле скупчення народу. Стояли, руками махали. "Що там таке? " – наблизилася, придивляючись. Між коліями на землі лежав труп.
Труп цигана в рам’ї якомусь, до пояса накритий, і ще й обличчя окремо вкрите помаранчевою жилеткою, яку колійні робітники носять. Хтось із тих, що стояли, мене за руку – хап!
Ненавиджу, коли мене за руки хапають!
"Подивись! – каже мені і тримає за руку. – Постій тут, бо ж воно таке... Постій – я зараз міліцію покличу".
І пішов, і всі якось розійшлись, одна я лишилася при тому трупі сторожити, міліцію чекати, нікого нема, я стою. І тут труп поворушився, сів, скинув із мертвого свого обличчя накривку, я обімліла, кричати сил не було, ноги потерпли, здалося, що зараз помру від жаху, а він промимрив мертвими губами:
"Інанно?"
Тоді встав і пішов, лупаючи мертвими баньками, ноги йому тяжко згиналися, не дихав.
"Інанно! – тільки стогнав, шукав мене, не знаходив, а я мовчала. – Інанно! Я чую тебе! Ти тут? Інанно! Кажи, де ти? Інанно! Я сторож при воротах. Чуєш? Я сторож при воротах... Я мушу взяти плату... щоб тебе пропустити".
Я спитала:
"Яку плату?"
І він мене знайшов.
Від нього смерділо, в роті чвакала якась чи то кров (щось густе і чорне), він не дихав, і його тверді руки були холодні.
"Звідти не вертаються, Інанно! Не йди. Повернися додому, поки маєш іще час!"
Я нічого не відповіла. Я не розуміла, про що він каже.
"Не хочеш... – заплямкав чорним і липким у роті труп. – Добре. Тоді слухайся законів нашого царства. Тоді покірна будь. І мовчи. Тебе поведе Неті. Чекатиме тебе за брамою. Плати!"
"Що?"
"Плати! Як проходитимеш через кожну з брам – мусиш платити! Корися нашим законам, Інанно, і мовчи!"
"Скільки?"
"Питай "що". Питатимеш віднині "що?". Волосся".
"Яке волосся?"
Труп гупнув на землю, поповзав і налапав ніж. Тоді хапнув мене за ногу, підвівся, чіпляючись за мій одяг, і став обрізати мені ножем волосся.
Я хотіла вирватися, шарпнулась, голова запаморочилася, я замахала руками, очі потерла... і побачила, що стою в залі приміського вокзалу, радіоголос ласкаво повідомляв, що електричка на Миронівку відходить із 23-ої колії.
Примарилося? Нічого не було?
Досі руки тремтять.
Отак мені і треба – щоб ночами спала, а не банячила з Юлькою. Ну, вона з горя, хлопець її все-таки загинув... А я – чого? Од жаху?
Голос іще раз повторив про двадцять третю колію, електричку на Миронівку, і я задумалась – а якими такими дорогами воно їде на ту Миронівку? Здається, точно через Фастів...
І, зірвавшись, побігла купувати квитка хоч до Фастова, це в тому напрямку, бо краще їхати, ніж тут сидіти, тут зі мною щось зле робиться, мариться якась маячня!
Їхати!
Виявилося, що студентський я забула вдома, зате взяла читацький бібліотеки імені Вернадського, але по ньому Укрзалізниця студентських квитків не продає, тож довелося мені брати повний.
Тепер ще аби грошей вистачило добратися!
Перед приміськими коліями – рядком автомати, щоб у них пхати свій квиток, і тоді вони тебе пропустять.