"Чо стоїш? – перебила веселі картинки Наташка. – Давай впєрьод! Оно бачиш – ворота? Давай-давай! Нє боїсь".
Другі ворота мали вигляд ринкової брами радянських часів у якомусь задрипаному районному центрі.
Я ступила вперед, штовхнула браму...
І ступила в тамбур.
Електричка гальмувала, в тамбурі товклися пасажири, що зібралися виходити.
Я спитала:
"Що за станція?"
"Фастів", – відповів хтось.
І справді, це вже був Фастів, я ледь устигла збігати по рюкзачок до того вікна, де колись було жарко сидіти, стягнути його з кривої верхньої полиці над вікнами і вискочити.
Що ж то воно робиться зі мною? Спершу труп той... І зараз, напевно, заснула...
Люди на вокзалі поглядали на мене якось дивно.
Нічого не казали, але дивилися якось дивно.
У туалеті тут чимале дзеркало – і я побачила себе.
Ви знаєте, я спочатку очам не повірила, а потім зрозуміла, чим привертала увагу
Я була криво і косо підстрижена ножем.
На привокзальній площі таксист сварився зі своїм пасажиром. Дитину пасажира знудило, і таксист тепер дуже матюкався і казав, що йому треба обшивку крісел міняти. Дитина – не розбереш, хлопець чи дівчинка, рочків трьох – стояла тут-таки і верещала з переляку.
Біля входу до вокзалу пурхали горобці, поїдали лушпайки від соняшникового насіння.
Було темно, бо поки я їхала – вже настав вечір.
Я задивилася на горобців, як вони скачуть, і раптом упізнала одного з них. Тоді покликала:
"Елфі!" – і він підлетів.
Це був мій горобець. Його звати Елфі.
Так себе називала одна на рідкість тупа дівка з тусовки готів. Вона мені діяла на нерви всім: і своїми млосними очима, і лінивим голосом, і тим, як одягалась, і самовпевненістю, а найбільше – безпросвітною тупістю. Таких дуреп я більше ніде не бачила. Вона вічно тикала мені почитати якісь свої поганючі вірші про те, як вона чекає єдиного й коханого, або "новели, написані у формі потоку свідомості" – в мене аж руки тремтіли від злості, я дуже старалася стриматись і не порвати ті її зошити, обліплені наклейками з жувальних гумок, на дрібні шматочки.
Я не знаю, що тепер із нею.
Здається, діждалася єдиного і коханого, і тепер живе з ним, носить щодня халат, і щаслива.
Зате мого горобця звати Елфі.
Він оселився у нашому скверику і доїдає після нас усі сухарі. Поки він їх доїдає – ми балакаємо. Навіть кватирку відчиняти вже не треба. І так усе зрозуміло.
Тепер, зустрівши його на вокзалі, я подумала, що добре було би застрахуватися на випадок чогось такого. Якого "такого" – не розуміла, але те, що відбувалося, мені не подобалось... Тому я підкликала його і сказала:
"Елфі! Мій горобчику, слухай мене! – я була дуже пафосною. Хотілося сказати щось небанальне, героїчне, гарне, щось таке, щоб він добре запам’ятав, і, разом із тим, корисне. І щоб воно мені допомогло, а то хто його знає, чого тут чекати. – Слухай тепер! Я можу втрапити в якусь халепу. Не знаю навіть, що я побачу. Я взагалі нічого не знаю. Слухай, Елфі, лети зараз до Львова, але якщо настане день і ти не знайдеш мене у Львові, то дочекайся вечора і лети на Личаківській цвинтар, пошукай там капличку, де буде світитися. Ти її легко знайдеш увечері: придивися до щілинок між плитами, з одної пробиватиметься світло. Коли стихнуть кроки, й останні студенти, шукачі жахів, підуть до своїх гуртожитків пити чай і розказувати те, чого на кладовищі ніколи не буває і чого не бачили, – тоді раптом зірветься сильний вітер і відкриється плита каплиці, і звідти вийде старий дід із сивою кошлатою бородою й уламками обруча-корони у сплутаному волоссі. Його звати Енліль. Не підходь до нього – він нам не допоможе. Почекай, коли він піде геть, разом із вітром. Тоді, коли місячне світло впаде на плиту, зі склепу вийде другий старий дід (у довгому чорному вбранні, з уламком срібної палиці, яка колись була довгою-довгою, а тепер схожа на милицю) – це Нанна, не підходь до нього, він нам теж не допоможе. Він піде, і проміння місяця помандрує йому вслід. Вони залишать гробницю відкритою. Сиди, аж поки до неї приблукає такий бомж із кравчучкою, на якій везтиме картату торбу. Це Енкі. В його торбі – сплутані нитки і цілющі трави. Він багато відає. Розкажи йому про мене. Він знає мову горобців і тебе зрозуміє. Він тобі порадить, що треба зробити, якщо мене доведеться рятувати".
І ми попрощалися.
Я пішла до якогось вокзального ларьочка, купила собі кави і випила її швидко, обпікши язика. Колись, як я ще маленька була, при кожному вокзалі був ресторан чи кафе. Он Станіслав Лем яке розкішне майбутнє придумав у "Поверненні з зірок", а ресторан із танцями на вокзалі таки є в тому його майбутньому, придумати вокзал без ресторану в нього фантазії не вистачило.
Ну, але все.
Каву допила, скоро їде електричка на Вінницю, вона через Козятин, там вийду і пошукаю, чим добиратися далі.
Сподіваюся, більше нічого зі мною не буде...
І нічого мені тепер не страшно, бо що б зі мною не трапилось – Елфі мене врятує.
Мій горобець.
Електричка на Козятин стояла тут аж двадцять хвилин, але я насилу на неї встигла – боялася вийти на перон, щоб не лишатися там самій. Люди вже не дивилися на мене, як на ідіотку: я трохи позаплітала волосся там-сям, і почало здаватися, що так і треба.
В електричці не було де сісти. Ох і народу ж пре на ту Вінницю, і так пізно! І що воно за місто? Мені чогось здається, що дуже нецікаве, бо зі мною в класі вчився один хлопець на прізвище Вінник – він ще до Юлі щось там чіплявся (ми ж іще й однокласниці колишні до всього, за однією партою сиділи) – той Вінник був дуже нецікавим, слинявим типом, низеньким, занудним і банальним.
Електричку смикало і теліпало, смерділо брудним поїздом і потом багатьох людей, прямо перед носом у мене хтось читав газету з великими буквами і кольоровими сторінками.
Захотілося до туалету. Дарма я пила те пиво. Ще й каву. І води пляшку. Хотіла попросити, щоб якась бабця подивилася за моїм рюкзачком, але вартої довіри бабці не знайшлося, то я пішла проштовхуватись між людей із рюкзаком – він не важкий, там майже нічого немає.
До туалету довелося долати аж три вагони – туалети тут тільки у третьому, п’ятому і сьомому вагонах, як мені пояснив якийсь дід. Я вже йому подякувала і пішла, коли раптом зрозуміла, що візерунок на його маринарці був зовсім і не візерунком, а фразою: "Інанно, зоря сходу сонця, навіщо йдеш ти у Країну смерті? Чи не серце твоє кличе тебе?".