— Ой, яка я дурна! Я ж до своїх кишень не заглянула. Та коли вже навинулося на думку, то подивлюся.
І подивилася. І що ж ви думаєте — там теж знайшла один крейцер. Шостий.
Ми запалилися. Вже тільки одного не вистачає.
— Ану виверни й свої кишені. А коли й там є?
Мої кишені! Я міг їх вивертати з ранку до вечора! Там завжди дюдя свистить.
Звечоріло, а ми так і не знайшли сьомого крейцера.
Крамар на борг не дасть, а сусіди такі ж бідні, як і ми. До того ж не йти просити в них один крейцер!
Не залишалося інше, як щиросердо посміятися з наших нестатків.
Саме тоді зайшов старець — жалісливо попросив милостиню.
Мати сміялася до нестями.
— Ой що ви, дідусю любий,— сказала вона,— цілий день байдикую, бо не вистачає одного крейцера, щоб купити півфунта мила.
Лагідний старець задивився на матір.
— Одного крейцера? — перепитав.
— Атож.
— То я вам дам.
— Тільки того ще бракувало — від жебрака милостиню приймати!
— Облиш, дочко! Мені він ні до чого. Мені вже лише сира землиця потрібна. Тоді все буде гаразд.
Він тицьнув мені в руку крейцер і, попрощавшись, пошкандибав далі.
— Ну, слава богу! — сказала мати.— Біжи вже...
Та раптом затнулася на хвилинку, а тоді розреготалася.
— Не в пору зібралися гроші. Сьогодні прати таки не доведеться. Темно вже, а гасу нема.
І вона захлинулася від сміху. Тяжка, смертельна задуха найшла на неї. Мати стисла обличчя долонями, хитнулася... Я підбіг, аби її підтримати. І зненацька щось тепле потекло мені на руки.
То була кров, її дорога, свята кров. Кров моєї матері, що вміла сміятися так, як навіть серед бідняків мало хто вміє.