На сусідньому лузі перепел кинув свій крик, — дві флейтові ноти, — і Джуліо, наставивши вуха, крадькома подався на нього. Аннета так само легко пішла слідком, тамуючи подих і нахиляючись.
— Ах, — мовила графиня, лишившись віч-на-віч з Бер-теном, — чому такі хвилини швидко минають? Нічого не можна затримати, нічого не можна зберегти. Навіть часу немає, щоб відчути насолоду чогось гарного. І вже настає кінець.
Олів’є поцілував їй руку й відповів, усміхаючись:
— О, цього вечора мені не до філософії! Я весь у теперішньому.
— Ви не любите мене так, як я вас, — шепнула вона.
— Ну, що ви…
— Ні,— урвала вона, — ви любите в мені, як ви дуже добре сказали перед обідом, жінку, яка задовольняє потре — би вашого серця, жінку, яка ніколи вас не скривдила й вплела трохи щастя у ваше життя. Я це знаю, почуваю. Так, я усвідомлюю і невимовно рада, що була до вас добра, що була вам корисна й допомагала вам. Ви любили й тепер любите в мені все, що вбачаєте для себе приємним: мою увагу до вас, захоплення, бажання вам подобатись, мою пристрасть, те, що я принесла вам у дар усе своє внутрішнє життя. Але не мене ви любите, зрозумійте це! О, я почуваю це, як почувають холодний протяг. Ви любите в мені багато дечого: красу, що марніє, мою відданість, розум, який у мені визнають, думку світу про мене й мою думку про вас. Та це ж не я, зовсім не я, розумієте?
Він лагідно всміхнувся:
— Ні, не розумію до пуття. Ви робите мені дуже несподівано сцену. До чого ці докори?
— О Боже мій! — вигукнула вона. — Я хочу, щоб ви зрозуміли, як я вас люблю! Бачите, я хочу висловити це й не мажу. Кали думаю про вас, — а я завжди про вас думаю, — то розкошую всім своїм тілом і душею, через те, що належу вам, і повсякчас, повсякмить мені хочеться віддавати вам себе більше й більше. Якби-то я могла присвятити себе вам цілком — адже коли любиш, немає нічого кращого, як давати, давати без угаву все, все: своє життя, думки, тіло, — все, що маєш, — і почувати, що даєш, і бути готовою на все, аби дати ще більше. Я так вас люблю, що навіть люблю страждати заради вас, люблю свій неспокій, свою тугу, свої муки, свої ревнощі,— все, чим катуюся, коли ваша прихильність слабне. Люблю у вас того, якого тільки я відкрила, — не того, що належить світові, ким захоплюються, кого знають, а того, що належить мені, що не маже вже ні змінитись, ні постарішати, — і я його не можу вже не любити, бо дивлюсь на нього тими очима, що нікого, крім нього, не бачать. Та цього не можна висловити. Немає таких слів…
Олів’є тихо повторив кілька разів підряд:
— Люба, люба, люба Ані…
Джуліо вистрибом вертався назад, не знайшовши перепела, що притих, зачувши його, і Аннета підбігла за мить, ледве переводячи дух.
— Не можу далі! — сказала вона. — Я триматимусь за вас, пане художнику.
Вона сперлась Олів’є на вільну руку, і вони вернулись додому, простуючи втрьох, — Бертен посередині,— під чорними деревами. Всі мовчали. Він ішов мовби в полоні у своїх супутниць, і його наче пронизував якийсь струмінь, що линув од них. Він не хотів їх бачити, бо вони були поруч нього, навіть заплющував очі, щоб краще їх почувати. Вони вели його, а він ішов просто закоханий у них — і в ту, що ліворуч, і в ту, що праворуч, у матір і в дочсу. Він з несвідомою й витонченою чуттєвістю охоче піддавався цьому. Навіть хотів поплутати їх у серці, не розрізняти їх думкою, і колисав своє бажання принадністю цієї невиразності. Хіба ж це не одна жінка — мати й дочка, що так схожі між собою? І хіба не для того з’явилася на землі дочка, щоб відродити його колишнє кохання до матері?
Коли Бертен розплющив очі, входячи в замок, йому здалося: він оце пережив найсолодші хвилини життя, зазнав того чудного, незбагненного, глибокого хвилювання, що може охопити чоловіка, який сп’янів від кохання двох жінок, від їх променистих чарів.
— О, який чудовий вечір! — сказав він знову, коли вони ввійшли до освітленої вітальні.
— Мені зовсім не хочеться спати! — вигукнула Аннета. — Я цілу ніч гуляла б у таку гарну погоду.
Графиня глянула на годинник:
— О, вже пів на дванадцяту. Пора спати, дитино.
Вони розійшлися по своїх кімнатах. Однак тільки дівчина, що не хотіла лягати, заснула швидко.
Вранці покоївка, відслонивши завіси й відчинивши вікон-ниці, принесла чай і мовила, глянувши на свою ще сонну господиню:
— Ви, пані, сьогодні вже краще виглядаєте.
— Справді?
— Атож. Обличчя у вас спокійніше.
Графиня, і не дивлячись на себе, добре знала, що так воно і є. На душі в неї було легко, серце не калатало, вона почувала себе свіжою і бадьорою. Кров у жилах текла вже не так швидко й гарячково, як учора, розносячи по всьому тілу нервове напруження й турботу, а розливала блаженне тепло, а разом з ним і щасливу впевненість.
Коли служниця вийшла, графиня підійшла до дзеркала. Вона трохи розчарувалась, глянувши на себе, — адже сподівалася, що за одну ніч помолодішала на кілька років. Потім вона зрозуміла всю легковажність цієї надії, ще раз на себе глянувши, скорилась і визнала, що тільки колір обличчя став свіжішим, очі менш притомлені та губи яскравіші, ніж учора. А що на душі в неї було спокійно, то вона не засмутилась і всміхнулася, подумавши: "Так, іще кілька днів — і я зовсім добре виглядатиму. Занадто багато я пережила, щоб так швидко поправитись".
Але воца довго, дуже довго сиділа перед туалетним столиком, де в бездоганному порядку на мусліновій мережаній скатертині перед прегарним дзеркалом із шліфованого кришталю лежало дрібне знаряддя кокетства в оправі з слонової кості та з монограмою, що була увінчана короною. Цього знаряддя було багато: воно призначалося для делікатних та інтимних потреб; те було із сталі, гостре й тонке, чудернацької форми, немов іграшковий хірургічний інструмент, те — кругле й м’яке, з пір’я, пуху або шкіри невідомих тварин — ним належало пудрити ніжне тіло запашною пудрою, мастити кремами й натирати парфумами.
Довго орудували цим знаряддям умілі пальці: погладжували щоки від губ до скронь, торкаючись пестливіше, ніж поцілунок, виправляючи недовершеність відтінків, підкреслюючи очі й вирівнюючи вії.
Коли графиня нарешті вийшла, то була майже впевнена, що перший погляд Олів’є не буде для неї неприємним.