Час від часу він торкався якоїсь речі, що сам подарував колись на те чи інше родинне свято, брав її, крутив у руках, дивився на неї з мрійною байдужістю, потім клав на місце.
В кутку на одноногому столику круглої канапки лежало декілька книжок, пишно оправлених, але мало коли читу-ваних. На тому ж столику лежала книжка "Ревю де де Монд", трохи зім’ята, пошарпана, із загнутими сторінками, немов її не раз читали, та кілька нерозрізаних журналів, поміж них — "Сучасне мистецтво" — його передплачували тільки тому, що дорого коштував, чотириста франків на рік, — і "Вільний листок", тонесенька збірка у синій обкладинці, де друкувались найновіші поети, так звані "Збуджені".
Між двома вікнами стояв письмовий столик графині, кокетливий витвір минулого століття, за яким вона писала відповіді на термінові записки, одержані під час прийомів гостей. Тут же лежало кілька улюблених книжок, ознака жіночого розуму і серця: Мюссе, "Манон Леско", "Вер-тер", а також "Квіти зла", "Червоне і чорне", "Жінка вісімнадцятого століття", "Адольф", — аби показати, що тут цікавляться складними почуттями й таємницями психології.
Біля книжок — ручне люстерко, чудовий витвір ювелірного мистецтва: воно лежало склом униз на квадратному клапті гаптованого оксамиту, щоб можна було помилуватися тонким візерунком золота й срібла на йото спинці.
Бертен узяв люстерко й подивився на себе. За останні роки він дуже постарів і хоч вважав, що тепер його обличчя стало більш оригінальним, одутість щік та зморшки на шкірі смутили його.
Позад нього розчинилися двері.
— Добридень, пане Бертен, — сказала Аннета.
— Добридень, мала, як ся маєш?
— Дуже добре, а у вас?
— То ти рішуче не хочеш казати мені "ти"?
— Мені трохи ніяково…
— Отакої!
— Авжеж, ніяково. Я ніяковію у вашій присутності.
— Чому?
— Бо… бо ви ні старий, ні молодий!..
Художник засміявся.
— Після такого доводу я не наполягаю!
Вона раптом почервоніла аж до тієї білої шкіри на лобі, де пробивається перше волосся, і збентежено додала:
— Мама доручила мені переказати, що вона зараз вийде, та спитати, чи не поїдете ви з нами в Булонський Ліс.
— Безперечно. Ви одні?
— Ні, з герцогинею де Мортмен.
— Гаразд, і я з вами.
— Тоді дозвольте мені піти надіти капелюшок.
— Іди, моя дитино.
Ледве вона вийшла, як увійшла графиня у вуалі, готова до від’їзду. Вона простягла йому обидві руки.
— Що це вас не видно, Олів’є? Що ви робите?
— Я не хотів заважати вам у ці дні.
Вона промовила ім’я "Олів’є" таким тоном, ніби вклала в нього всі свої докори й почуття.
— Ви найкраща жінка в світі,— додав він, зворушений її інтонацією.
Коли з цією сердечною дрібною сваркою було покінчено, графиня докинула тоном світської розмови:
— Ми заїдемо до герцогині додому, а потім покатаємося в Лісі. Треба ж показати його Нанеті.
Ландо чекало їх під брамою.
Бертен сів проти жінок, екіпаж рушив, кощі зацокотіли копитами під дзвінким склепінням.
На великому бульварі, що спускався до церкви святої Магдаліни, все живе втішалося приходом ранньої весни.
Тепле повітря й сонце надавало чоловікам святкового, а жінкам — закоханого вигляду, веселило хлопчаків у білих фартухах, які, поставивши на лави кошики, бігали й бавилися зі своїми однолітками, малими вуличними голодранцями; собаки, здавалось, кудись квапилися, у консьєржів од співів охрипли чижики; тільки старі шкапи візників пленталися своєю звичайною понурою ступою.
— О, який чудовий день, як гарно жити! — прошепотіла графиня.
При ясному світлі Весняного дня художник придивлявся до матері та дочки.
Звичайно, між ними була різниця, але разом з тим така схожість, що дочка була ніби продовженням матері; здавалось, іцо вони створені з однієї і тієї ж крові та плоті, натхненні одним і тим же життям. А їхні очі, блакитні,
в чорних цяточках, очі, такі свіжі й синяві в дочки і трохи збляклі в матері, дивились на Бертена так однаково, коли він говорив, що він мимоволі чекав від них однакових відповідей. І, примушуючи їх сміятися та гомоніти, він дивувався, що перед ним дві зовсім різні жінки, що одна вже в літах, а друга тільки починає жити. Ні, він не міг передбачити, якою стане ця дитина, коли її молодий розум з поки що приспаними смаками та інстинктами розів’ється, наче квітка, в світському вирі.
Він зворушився, подумавши, що вона обрала саме його, що й досі він любий цій незмінно вродливій жінці, яка похитувалась в ландо, вдихаючи тепле весняне повітря.
Він подякував їй поглядом, вона зрозуміла його значення, і в легенькому дотикові п сукні йому почулася теж вдячна відповідь.
Він і собі прошепотів:
— Справді, який чудовий день!
Узявши герцогиню на вулиці де В арен, вони рушили до Будинку інвалідів, минули Сену і, їдучи вгору до Тріумфальної арки серед цілої лави екіпажів, дістались до Єлі-сейських Полів.
Дівчина сиділа поруч із Бертеном, спиною до коней, і дивилась на потік екіпажів жадібними, наївними очима. Час від часу, коли герцогиня або графиня відповідали легким кивком голови на чиєсь привітання, вона питала: "Хто це?" Він відповідав: "Пантеглени, Пюїсельсі, графиня де Льокріст", чи "красуня пані Мандельєр".
Вони їхали тепер проспектом Булонського Лісу, серед стукоту й руху коліс. Екіпажі, що вже не так тіснились, як біля Тріумфальної арки, здавалося, змагались у нескінченному галопі. Фіакри, важкі ландо й величні восьмиресорні карети випереджали одні одних, але зненацька всіх їх обігнала легенька відкрита коляска, запряжена рисаком, який мчав з шаленою швидкістю крізь цей рухливий потік буржуа та аристократів, людей різних верств, класів та ієрархій молоду, байдужу з вигляду жінку; від світлого, сміливого її вбрання віяло на екіпажі, які вона минала, дивовижними пахощами невідомої квітки.
— Хто це? — спитала Аннета.
— Не знаю, — відповів Бертен, а герцогиня й графиня обмінялись усмішками.
Листя розпускалося, солов’ї, постійні відвідувачі цього паризького саду, вже перегукувалися в молодій зелені, і коні, наближаючись до озера, перейшли на ліниву ступу, з коляски до коляски полинули нескінченні привітання, усмішки й поклони. Тепер це нагадувало плавучу флотилію човнів з дуже чемними добродіями та дамами. Герцогиня, що раз у раз кивала піднятим капелюхам та головам, схиленим у поклоні, робила, здавалось, огляд і пригадувала все, що знала, думала й гадала про людей, які їхали в екіпажах.