— Це Семюели, — докинула Клара чи не сміхотливо, як мені видалося.
Клара — то була дочка місіс Рос, молода, струнка дівчина з привабливими рисами обличчя і прегарними чорними очима.
— Нема тут чого пирхати, — дорікнула їй мати.
— Семюели? — не зрозумів я.
— Це її чотири сини, що повмирали.
— І всіх їх звали Семюелами?
— Еге ж.
— Дивна річ, — промовив я, помовчавши.
— Дуже дивна, — незворушно ствердила місіс Рос, плетучи вовняний светр, що лежав у неї на колінах. Ці светри вона безперестану плела для своїх синів-шкіперів.
— І тільки Семюели и помирали? — спробував я зав’язати дальшу розмову.
— Всі інші жили, — відказала вона. — Така ладна родина — іншої такої попошукати на цілім острові. З тих хлопців, що їздять на морі, кращих за її синів ніколи й не було на Мак-Гілі. Пастор завше мав їх за приклад для інших. Та й про дівчат їхніх ніхто поганого навіть наздогад не міг кинути.
— Але ж чом вони покинули її на схилку віку? — наполягав я. — Чом вони, плоть і кров її, не доглядають старої матері? Чом вона живе сама? Невже вони навіть не навідуються до неї?
— Таки ні, і це вже з двадцять років, а то й більше. Вона сама в цім завинила. Вона прогнала їх з дому і запроторила на той світ старого Тома Генена — свого чоловіка.
— Вона п’є? — зважився я спитати.
Місіс Рос зневажливо похитала головою, немов пияцтво було такою вадою, якої не могла допуститися й найнегідніша людина на острові Мак-Гіл.
Запала довга мовчанка. Місіс Рос уперто плела і тільки мовчки кивнула на знак згоди, коли прийшов Кларин приятель — помічник капітана з вітрильника, — щоб піти з дівчиною гуляти. Я розглядав страусові яйця, що півдесятка їх висіло в кутку на стіні, наче гроно якихось величезних плодів. На кожному були намальовані якісь неймовірно крутохвилі моря, що ними, розрізаючи піну, пливли на всіх вітрилах судна. Малюнки не мали перспективи, але це врівноважувалось хіба лиш технічною досконалістю деталей. На поличці каміна лежали дві великі перламутрові черепашки, очевидно, парні, вигадливо вирізьблені терплячими руками каторжників із Нової Каледонії. Посередині на полиці стояло опудало райського птаха. По всій кімнаті під скляними ковпаками були порозкладені чудові південноморські черепашки і ніжні гілки коралів, що виросли зчерепашок "піпі". Були тут невеличкі списи із Південної Африки, кам’яні сокири з Нової Гвінеї, здоровезні кисети з Аляски, оздоблені бісерними тотемами, бумеранги з Австралії, моделі суден під скляними банками, канібальська чаша "кай-кай" з Маркізьких островів і тендітні, інкрустовані перламутром та коштовним деревом скринечки з Китаю та обох Індій.
Я дивився на ці розмаїті трофеї, що понавозили додому сини-моряки, і думав про таємницю Маргерит Генен, яка загнала свого чоловіка на той світ і яку покинули власні діти. Вона не пила. То в чому ж річ? Якась ница жорстокість? Дивовижна зрада? А може, якийсь жахливий злочин — із тих, що колись траплялись по селах?
Я висловлював уголос ці розважання, але місіс Рос усе хитала головою.
— То все не те, — мовила вона. — Маргерит добра жінка й добра мати, і я певна, що вона й мухи в житті не зачепила. Виховала своїх дітей у страху божому й добропристойності. Її біда, що вона з глузду з’їхала, от що, — здуріла.
Місіс Рос, щоб унаочнити свою думку, значуще постукала себе по лобі.
— Але ж я розмовляв з нею сьогодні, — зауважив я. — Мені здалося, що вона цілком нормальна жінка і, як на свої літа, міркує надзвичайно ясно.
— Еге ж, воно-то так, — спокійно провадила місіс Рос далі. — Але я не про те кажу. Я про її нестямну, злостиву впертість. Ніколи ще не було в світі жінки, упертішої за Маргерит Генен. А все через Семюела, її молодшого і, як запевняють, найулюбленішого брата. Він укоротив собі віку через помилку пастора, котрий не зареєстрував у Дубліні нової церкви. Це вже мусило б її навчити, що таке ім’я нещасливе, але вона не зважала. Скільки було розмов, коли вона свого первістка охрестила Семюелом, того, що помер від крупу! І що ж вона робить далі? Вона й другого хлопця називає Семюелом, і от коли тому було три роїш, він упав у чавун з окропом і геть зварився. Кажу ж бо, то все через її нестямну, злостиву впертість. Хоч би тут що, а вона мусить мати Семюела; і отак померло четверо її синів. Коли вмер перший, то чи ж не валялась її мати у неї в ногах, благаючи й молячи не називати другого сина Семюелом? Але де ж би вона поступилася! Маргерит Генен ніколи не відступала від свого, а тут уже й зовсім — нізащо не хотіла ніякого іншого ймення, крім Семюела.
Вона збожеволіла на Семюелі. Коли хрестила свого другого хлопця (того, що зварився), усі її сусіди й родичі, — окрім тих, хто жив із нею разом, — встали й вийшли з хати. Це коли пастор спитав, як сина назвати, а вона відповіла: "Семюелом". А її тітка Фанні, материна сестра, обернулася і промовила голосно, щоб усі чули: "Нащо вона хоче занапастити немовля? " Пастор теж добре це чув, і йому було неприємно, але що ж він міг подіяти? Він так і казав моєму Ларі. Таке було її бажання, і немає такого закону, що не дозволяв би матері називати свою дитину, як вона схоче.
А хіба ж не було в неї й третього Семюела? А коли він загинув на морі біля Мису Доброї Надії, вона зламала всі закони природи, щоб мати четвертого. їй було сорок сім, кажу я вам, і вона привела дитину на сорок сьомому році. Подумайте тільки! На сорок сьомому році! То була річ нечувана.
* * *
Другого ранку я дізнався від Клари про улюбленого брата Маргерит Генен. Протягом тижня, там і сям розпитуючи, я довідався про всю цю трагедію. Семюел Данді був наймолодший з чотирьох братів Маргерит, її улюбленець, як сказала мені Клара. Одружившися з Етніс Гювіт, він подався на море, де плавав за шкіпера на вітрильнику. Кажуть, вона була струнка дівчина, тендітна лицем, нервова й дуже вразлива. Вони перші вінчалися в новій церкві, та ледве минуло два тижні медового місяця, як Семюел попрощався зі своєю молодою дружиною і перебрав на себе команду "Логбенка" — великого судна на чотири щогли.
Через оту саму "нову" церкву і сталася пасторова помилка. Не те що то була помилка самого пастора, як потім пояснював один староста, — ні, в тому завинила вся пресвітеріанська рада, що завідувала п’ятнадцятьма церквами на Мак-Гілі й на материку. Стару церкву вже не можна було полагодити, і тому її розвалили, а на старому підмурку збудували нову. Дивлячись на старий фундамент, подібний до корабельного кіля, ані пастор, ані голова пресвітеріанської ради і гадки собі не мали, що нова церква юридично менш законна за стару.