А то друга картина, не зменш утішна. Рота стоїть в струнку "на інспекторськім". Перед нею ходить генерал, ходить, розпитує: "Сколька правіянту тебє дають на день?" — питається у "молодого". Молодий .мовчить — чи не знає, чи, може, злякався. "Гаспадин прапорщик, сколька?" — обертається генерал до прапорщика Убийвовка. "Два хунти... два хунти... два хунти..." — якось напружуючись, мов вагу норочаючи, тягне прапорщик Убийвовк. Генерал робить нетерпучий рух. "Сколька? Ундер-цер!" — "Два хунти 25 з половиною золотника мукою, хлібом три хунти, сухарями два, ваше превасхадительство!" — мов ножем одтяв Сидір Макарович. Далі в мріях своїх він уже не знає ніякого впину, не вдовольняючись таким, вельми можливим скутком і що раз, то більш буяє химерною думкою.
Ось-ось має об'їздити лагері вище начальство. Його, Сидора Макаровича, звод зараз за передньою лінією. Він, Сидір Макарович, вже попіклувався про те, щоб коло кожного намету по приспі було понасаджувано квітів, зілля усякого — його звод квітує, немов садочок той,— і ніде більш нема сього, тільки в нього... Та у нього ще тільки "дневальному" на лінії є затишок — він казав зробити з соломи плетінку, настромити на віху, щоб дневальному було куди сховати голову від спеки. І ніде ж то більш, ніде сього нема!.. Ніхто про се не дбає... "Дежурних на лінію". От під'їздить начальство. Спиняється! "Гаспадин полковник! — гукають його превосходительство.— Минє дуже, очень приятно, що в третьой роті дневальному зделано халабудку. Хто єта так умно распарядився?" — "Се дежурний по роті, ундер-цер Притика, ваше пре...",— вискакує ротній, визволити щоб полковника. "Харашо. А єта хто развьов біля палаток такой прекрасной садик? Чудо як харашо!" — "Ундер-цер же Притика распарядився, ваше пре...",— відказує знову ротній. "А де он тут, Претіка?" Всі ззираються в той бік, де стоїть Притика, всі дивляться на нього. А він стоїть, та такий вже бравий, та такий молодчага — і пильно-пильно дивиться начальству в вічі.
"Молодець!" — каже генерал. "Радий стараться, ваше пре..." — "Призвести його в підхвебелі і послать в юнкерське, з його охвицер буде неабиякий..."
Ні, не так,— се не зовсім до ладу, а то ще доведеться й справді з геограхвиками мороку мати. Краще оттак: зостається саме підхвебельство, а до того ще ось що. Військо має проходити поуз генеральські очі церемоніальним маршем. Третю роту вестиме прапорщик Убийвовк. Вести роту "по цирмуляру" — се не жарти й на кого іншого! А вже Убийвовк сей... Який він бідолашний, аж поблід. Чує вже заздалегідь халепу собі із цим цирмуляром... От уже музика гра, уже роті казано "ногу взять", вже прапорщик Убийвовк скомандував, рота пішла... Але ж боже ти мій, господи, як пішла... Убийвовк зараз же збився і сам з ноги, а за ним і рота... той туди, той туди шкутильгає... розгардіяш такий... "Прапорщик Убийвовк! — кричить несамовито батальйонний.— Ви мене хочете зарізати!.. Ногу візьміть, ногу... Боже мій, ногу! Та чом ви досі шаблю не витягли..." Тут вже неборака до решти збився з пантелику — витяг з поспіху вже якось шаблю, а вже от-от до генерала близенько... "Ротній, што подвись не берьоть! — гука на його вже превосходительство.— Равнения нікоторого... Ноги нема ніякой... Што єта? на обахту його!" Назад вже, вдруге, роту веде підхвебель, Сидір Макарович. Сам ступає — до землі не доторкається, рота йде — не треба краще! А "подвись" як уджиґнув! Всякий ротній нехай умиється... "Я такого підхвебеля в офи-цери призведу",— чує він на ході голос начальницький... Тут Сидору Макаровичу хтось сказав, що москаликів давно вже зібрано в школу та на "словесность", прочнувся мов зо сну з своїх солодких мрій Сидір Макарович і попхався до школи.
— Читай оце, Передерій,— сумно каже він увійшовши, і прокажи, що прочитаєш.
Передерій чита: "Он был невысокого роста, но строен и имел прекрасные глаза..."
— Прокажи!
— Він був невисокий і к строю не годився і мав красні глаза,— проказав Передерій.
Сидір Макарович, мабуть, ще не зовсім прочумався з своїх уїдливих дум, бо, мовляв, не постерігаючи в одповіді Передерієвій жодної хиби, вдався до другого, що прочитав йому: "Ефрейтор Иванов споткнулся и разбил свою манерку".
— А щоб то таке було манерка? га?
— Пика! Сидоре Макаровичу,— жваво догадав читач.
— На твого батька дурного! Що то за неодуковане тобі! — одказав спересердя Сидір Макарович і казав третьому читати вже з "Родного слова" 2 про те, як брат з сестрою у "волчка" гралися, не розтлумачивши, що то таке манерка — либонь, був і сам не дуже певний, то й боявся вклепатися.
— Ну, що то тут значить "валчок?" — питається.
— Звірятко таке.
— Ну, а то ж то вовк, а то вовчик, валчок, звісно... Далі Сидір Макарович пішов у другу, більшу хату, де
браві вояки пильнували свою "словесность" під орудою єфрейторською. Сидір Макарович почав екзаменувати:
— Що таке єсть, Мигуренко, знамя?
— Знамя єсть, знамя єсть таке воображение... таке є воображение...
— Так довго тягти не можна, не знаєш значить! — До другого, третього — так саме.
— Ну, а як би ти, Калюжний, пізнав генерала, коли б іустрівся?
— По очах, Сидоре Макаровичу! — не зморгнувши оком, утяв Калюжний. Аж вояки всміхнулися. Калюжний постеріг, що він якусь дурницю сказав, і трошки збентеживсь. Сам невеселий досі, Сидір Макарович всміхнувся:
— Та й багацько в тебе, бачу, розуму! А от мені скажи, хто в тебе зводній?
— Ви, Сидоре Макаровичу!
— Треба одказувати так: зводній в третій роті в третьому зводі господин ундер-цер Притика! А то що таке "ви"?
В такире, цікавих розмовах з "словесності" спливає час. О дванадцятій годині заграно на обід. Зовсім розважений, забувши зовсім про свою ранкову гризоту, уступив Сидір Макарович у світличку, приспівуючи під сурмочку салдацьку обідню пісеньку:
Бери ложку, бери бак — Наїсися борщу в смак, А не хочеш, будеш й так.
Петербург. XII. 1888. З (16)