І Вихров з легкою душею взяв чистий аркуш писату протокол свідчення.
Кострубаті Чмиреві слова треба було ще опрацювати, надати їм виразної юридичної форми, тому Чмиря дивувало, чому слідчий пише так багато, коли сам Чмир сказав зовсім мало.
Аж ось слідчий передихнув і спитав:
— Що ви можете додати до сказаного?
Чмир засмикався на стільці, не уявляючи, що ж можна додати ще, коли й так досить, щоб підвести Гераси-мова під вишку. Знизав плечима й, аби щось відповісти, нетерпляче промовив:
— Ну, взагалі каже, що Гітлер все'дно переможе... Слідчий записав і це. Перечитав написане, зітхнув і
став голосно читати Чмиреві:
— "Як тільки з/к Герасимов Сергій Петрович опинився в нашій камері, він одразу ж заходився провадити серед нас контрреволюційну агітацію, намагаючись викликати в нас недовір'я до повідомлень Радінформбюро й посіяти паніку. Він усіляко вихваляв озброєння фашистської Німеччини, запевняючи, що ворог переважає Червону Армію міцністю танків і кількістю літаків, чим, мовляв, пояснюється його переможний наступ і відступ •Червоної Армії. Взагалі, як висловлювався Герасимов, переможе гітлерівська Німеччина, що призведе до падіння Радянської влади й реставрації в СРСР капіталізму. З моїх слів усе записано правильно"
г — Підпишіть.
Слідчий простягнув Чмиреві папір і показав, де треба ставити підпис.
— Усе? — спитав слідчий, коли Чмир повернув йому Іпідписаний протокол, і хотів уже натиснути кнопку електричного дзвінка, щоб викликати конвоїра, але Чмир ошкірився, показуючи ряд коротких зубів.
— А закурити треба ж дати, громадянине слідчий! Я ж чоловіка вам продав...
— Що значить "продав"? — спохмурнів слідчий.
— Ну, матеріал, виходить, дав, — вибачливо посміхнувся Чмир, розводячи руками.
— Полегше з такими висловами! — сердито буркнув слідчий, але все ж дістав із шухляди пачку махорки, одірвав од газети чималий клаптик і відсипав на нього на Добру цигарку махорки.
Але сталось незвичайне. Чмир її не закурив, бережно, як коштовну річ, він затиснув у кулаці цигарку й приніс цілою до камери. Він не збудив Різаного та іншої блатної братії, як того слід було сподіватись, а підійшов до Герасимова. У камері всі міцно спали, лиш Герасимов, чекаючи, що його й цієї ночі викличуть на допит, одразу підхопився, та Чмир заспокійливо махнув рукою й простягнув ще не закурену цигарку.
— Кури, пахан*! — лагідно промовив Чмир, підносячи запаленого сірника.
Якби хтось поклав перед Герасимовим тисячу карбованців, він був би менше вражений, ніж цим безпричинним проявом блатної ласки. Закурити в сізо цигарку, коли ні в кого немає тютюну, а всім так хочеться курити — це просто щось фантастичне! Хіба що уві сні таке могло б приверзтися.
— Та що ви! Ні! Куріть самі, а мені лишите маленького недокурка, — замахав руками розгублений Герасимов.
Але Чмир наполягав:
— Кури, чого там!.. Це ж я тебе продав за цигарку, то хоч накуришся першим.
— Як "продав"? — бентежно спитав Герасимов, передчуваючи щось недобре.
— Сказав твоєму слідчому, що ти розводиш у камері контру, агітуєш за Гітлера...
— Як же ви могли таке сказати, коли нічого подібного не було й не могло буга?! — прошепотів Герасимов, потерпаючи від жаху й обурення.
— Ти сам подумай, — заперечив Чмир, — тебе ж усе'дно шльопнуть, бо ти вже маєш п'ятдесят восьму статтю, то хоч покуримо, щоб даром махорка не пропадала в слідчого...
— Та ви, ви... не людина9 Мені гидко дивитись на вас! — захлинався від обурення Герасимов, але Чмир підвівся й закурив сам цигарку.
— Ну й... з тобою! — гидко вилаявся Чмир. — 3 ним як з людиною говориш, а він ще комизиться!
І Чмир спокійно відійшов до нар будити Різаного покурити.
* П а х а н (кримін. жаргон) — літня або стара людина.
НЕМА ПРОРОКА НА СВОЇЙ БАТЬКІВЩИНІ
Такий спосіб добувати куриво блатні стали застосовувати кожного разу, коли до камери прибував хтось новий і Герасимов, позбувшись через кілька днів нічного шокового стану, пошепки попереджав новаків не називати прізвищ своїх слідчих. Тільки Кузьму Івановича чомусь обминали блатні своїми розпитуваннями. Може, тут важило те, що Кузьма Іванович не курив і тому знецінювався благородний жест — дати йому першому посмакувати цигаркою, а може, він цікавив їх більше як сектант, що знає з Біблії минуле світу й може вичитувати з неї пророкування щодо майбутнього. Тепер, коли точилась війна й шалька перемоги хиталась явно не в наш бік, це мало велике значення...
Важко уявити, що цей невисокий чоловічок з плюсклим, як тісто, тілом і маленькими прудкими очима, котрі часто сльозились, від чого здавалось, що Кузьма Іванович плаче, був шахтар. Він був вибійник з Донбасу й добре орудував обушком та лопатою в темних закамарках підземелля. Якби не його приналежність до секти та одверта пропаганда її віри, він був би в шані й достатку. З своїми поглядами, симпатіями й антипатіями Кузьма Іванович не крився ні тут, у сізо, ні на волі, тому було дуже дивно, що в перші ж дні війни він одхопив тільки п'ять років за контрреволюційну агітацію, і це не було фантастикою чи перебільшенням з боку слідчих органів. Скоріше — вони виявили тут незрозумілий лібералізм і поблажливість: за такі штуки повелось карати далеко тяжче.
Перший день війни застав Кузьму Івановича в Києві, куди він приїхав клопотатись у справі сина, арештованого за якийсь хуліганський вчинок. Несподіваний наскок німецько-фашистської авіації й бомбування столиці України справили на Кузьму Івановича враження небесної кари нечестивцям, що відчувалось у його розповіді про той пам'ятний ранок:
— ...А тут як налетить Гітлер на Київ та як кине бомбу в самісіньке гніздо диявола...
~~ А куди ж це саме? — спитав якийсь недогадливий блатний з нар.
— Як це — куди? — здивувався з такого наївного запитання Кузьма Іванович. — Звісно, в Цека!
— А якої ж віри Гітлер? — поцікавився Чмир, на що Кузьма Іванович коротко відповів:
— Лютер.
— Як це розуміти — лютер? — не второпав Чмир, і Кузьма Іванович, запнувшись трохи, неохоче пояснив:
— Вроді як баптист...
Ця запинка пояснюється не інакше як тим, що сам Кузьма Іванович належав до секти баптистів.
Наговорив на себе в камері Кузьма Іванович такого, що вистачило б не на одну цигарку махорки за свідчення на нього, але чомусь на Кузьму Івановича не доносили 3-й частині. Дехто з інтелігентів у камері пояснював це дією прирожденного гіпнозу, яким ніби володів Кузьма Іванович, про що він і сам не раз натякав, запевняючи, наприклад, що ніякий собака, навіть найлютіша вівчарка з ВОХРи не витримає його погляду й, підібгавши хвоста, піде геть. Та що вівчарка! Навіть гіпнотизери, що виступають по клубах, задкують перед тою внутрішньою силою, що нею наділив свого вірного слугу Господь. З цього приводу Кузьма Іванович розповів таке: