— Ви до мене з дорученням із Ставрополя?
Аж тепер він усвідомив собі справжній стан і вжахнувся. Як ? То це він до неї прийшов із каменем за пазухою ? З дорученням Медяника?
Мов ужалений, схопився з місця, простягаючи до неї руки з мольбою. Знав, що від неї нічого втаїти не зможе: завжди вона читала йому на обличчі все, як на розкритій сторінці друкованої сповіді.
— Тасю, вислухай!.. Я таки, справді, маю листа з Ставрополя ... Я не думав використати його на зле. Але я не сам прийшов сюди.. Ваша робота непокоїть військовий уряд... Я тут нова людина.. І повір...
Вона широко розкрила очі, починаючи розуміти причину цієї зустрічі. Гаряче полум'я залило їй обличчя і погляд запалився гнівом. Рвійно підвелася з стільця, одступила на два кроки й показала на двері.
— Геть звідси!
— Тасю, прошу тебе!.. Тут непорозуміння. Я блукаю на роздоріжжі, а ти вважаєш мене за якогось ворога, за монархіста — золотопогонника. Ти...
— Насамперед — не ти, а ви, і не Тася, а Таїса Романовна ! А подруге, ще раз — геть звідси !
— Я не можу так, Тасю. Ми другий раз трагічно розходимося— і знов ви не хочете вислухати мене. Але я тоді пішов БІД вас чесною людиною, а тепер ви накидаєте мені пляму провокатора.
Тася твердо й жорстоко підкреслила:
— Я цього слова не вживала. Це ви сами знайшли правдиву назву своєму вчинкові.
— Пождіть, не в тім сила. Тут не було злого наміру. Тут не було певної думки.
— Як ? Ви приходите до нас на ворожу розвідку і це ви вважаєте за добрий намір?
— Неправда, Тасю,— я не ворог вам. 1 військовий уряд на чолі з Карауловим, Медяником, Вертеповим — це ж не монархісти якісь. Тут непорозуміння. Наша мета — не війна, а добрий лад, установчі збори, народоправство. Ніхто тут і не думає боротися з вами силуваними способами.
— Слухайте! Або ви — наївна людина абож нічого не знаєте. Я — не більшовичка; і мільйони інших трудящих—не більшовики. Але ми — з більшовиками. Ви не монархіст; і жменька так званих військових "демократів"—не монархісти. Але ви з монархістами. Є тільки два табори — середини не може бути. Згодом усі підуть туди, чи туди. І є тільки один спосіб розв'язати суперечку: зброя. Нам з вами нема про що говорити.
— Тасю, що бо ви кажете. Ви хочете підняти всю темну стихію на безладдя? Ви прагнете громадянської війни?
— Чого я хочу, то моє діло. А от ви хочете силою підтримати поневолення й визиск.
1— Де ж те поневолення? Де той визиск? Нас образ нарід. Він запроваджує собі справжній демократичний лад.
— Неправда! Вас обрали 72 станичних отамани, 174 заслужених вахмістрів та урядників, 60 офіцерів і 25 військових чиновників, що зібралися на військовий круг. Від народу ви хочете боронитися шаблями й багнетами, стягаючи на Терек задурманені козацькі полки.
— Ви хвилюєтеся, Тасю, як і я. Я не знайду слів, щоб переконати вас, що це — не так. Де ж той справжній нарід? І хто тоді я сам, коли я вже — не нарід? Ви ж знаєте відкіля я вийшов...
— Було колись, пане хорунжий!
— Форма не міняє людини.
— Помиляєтеся! Тут не сама форма, а й виховання, світогляд. Помалу ви перейняли їхні погляди, їхні завдання й прагнення. Ви — зрадник свого народу. Ви прийшли до нас із чужого табору для провокації. Гірше того: ви хотіли використати своє.-, свою... ну — мене для провокації!..
Рогожін хитнувся з образи.
— Є всьому міра, Тасю. Ви ж сами бачили, що я не знав, до кого йшов, кого тут знайду. Ви другий раз без жалю топчете мене під ноги. Я до вас прийшов колись бідним наймитом, і ви від мене відвернулися. Я для вас надів оцю форму, і ви тепер закидаєте це мені, як провину. Я загубив для вас голову і ладен загубити життя. Ну, нехай я помилився. Якими ж путями, яким способом можу тепер засипати ту прірву, що лягла між нами ? Чим доведу свою щирість, і знайду стежку до вашого серця ?
Щирість і мука бриніли в його голосі. Вони роззброювали й розвіювали Тасин гнів. Довгі вії впали їй на очі темною завісою. Губи затремтіли й тихо вимовили:
— Смертю!.. Тільки смертю за спільну справу!. Рогожін глибоко зідхнув, низько вклонився й рушив геть.
Біля порога спинився і глухо кинув:
— Умову приймаю. Не забудьте ж і ви її. Так і пішов улицею, забувши надіти картуз.
Тася стояла нерухомо, притулившись до лутки й напів-спустивши довгі вії на потьмарені очі. Губи їй тремтіли і в грудях скнирив смуток.
III
Від Дербенту до Чир-Юрту всі станції, колії й шляхи понад колією забила міцними пробками 39-а дивізія. Не вистачало вагонів і паровозів. Частина військових' залок, обозів і —батарей пересовувалася від станції до станції понад залізницею, шукаючи кращих зупинок. Дивізію обтяжували різні підсобні частини, зводні батальйони й маршові роти, що пристали до неї, співчуваючи й допомагаючи їй.
За плянами верховного командування 39-а дивізія мусілаг власне, стояти під Єрзиджаном, на турецькому фронті. Але її змили звідти перші хвилі революційної повіні. За постановою дивізійного комітету вона знялася з фронту й пішла на Александропіль. Тоді начштабу кавфронту переписав фронтову диспозицію наново, відзначивши в ній: "А 39-у дивізію перекинути до Александрополю на відпочинок"... Але невпо-кійна дивізія пробула в Александрополі недовго: після кількох мітингів і комітетських нарад вона посунула далі, на Північний Кавказ... Можливо, що начштабу кавфронту ще раз переписав би свою диспозицію, зазначивши в ній, що 39-у дивізію перекидається на Північний Кавказ... Але революційна хуртовина перекинула горичерева самого начштабу,— і дивізія пішла собі далі вже без писаних диспозицій.
А на мітинґах і просто в товариських балачках, під час довгих нудних зупинок на станціях і полустанках, салдати всебічно розробляли диспозицію неписану:
— Годі! Досить уже попили нашої кровушки!.. Що мені винен отой турок, товариші?
— У нас є вдома свої турки.
— Ого! Візьми, скажемо, нашого кубанського мухамеда — Бабіча.
— А думаєш — не візьмемо? Ми їм усім пропишемо революцію, курячим дітям 1 Ти ж подумай: десять років, як пішов з України на вільні степи, а хоч би тобі клаптик власного городу! Навіть хата — не своя... хоч і куплена.
— Ти звідки, браток?
— Аз Чорноморії. Є там така станиця — Полтавська.