— Спинимося на відпочивок, візьмемо коні й об'їдемо піски. Я проскочу на схід сонця, а ти катай на захід.
У пісках Рогожін зустрів окремі групи з підводами, а між ними—помкомдива 1-ї стрілецької К— Лісового. Кубанець Лісовий спокійно вислухав Рогожіна й запитав:
— А що таке шурган?
— Це—видима смерть усім хворим, пораненим, виснаженим, а буває, що й здоровим.
— Ми вже бачили сто смертей... Що нам—сто перша ?!
— Ні, це вже справжній кінець! Ви чули про самум ? Ви читали про смерч на морі? Ну дак от—шурган це наш кавказький самум і смерч. Ми—кізлярці—його добре знаємо.
— Пождіть... Може ви трохи прибільшуєте ? Чого ж про нього так мало в нас писали ?
— Того, що він гуляє по малолюдних степах. Хто його тут бачить, крім темних степовиків? А я його бачив. 1910-го року, на моїх очах, такий шурган налетів з-за Каспійського моря. Він підняв його хвилі й жбурнув їх на 20 верст у глибину Караногаю, змивши з берега все живе. На одинадцяти-футовому рейді в Астрахані він підхопив декілька кораблів, розмолов їх на тріски й викинув за 150 верст у караногай-ських авулах, разом із бочками, скриньками, пакунками різного краму.
— Дак то ж може на морі?
— Не краще й на суходолі. В тому ж таки караногай-ському степу він розметав авули, розкидав на 50—80—100 верст десятки тисяч варанти, корів, коней, перекотив піски на нові місця й засипав цілі падини.
Лісовий замислився.
— Що ж робити?
— Треба ховатись під захист старих високих бурунів: їх не так легко зрушити з місця. Вся надія тепер—не попасти в самісіньку середину страшного буревію. Всю армію, звісно"
II Капсльгородеькя?.—Шурган МІ*
він не зачепить: деякі загони пошарпає тільки метелицею й холодом. А хто попаде просто йому в пащу —тому біда.
— Що ж... Давайте боротися! Щось може й зробимо. До пізнього вечора табір готувався до зустрічі страшного
гостя. Вечором Рогожін тривожно оглянув незвичайне небо. Червоно — мусянжове сонце сідало за бугри, оточене мутно-жовтавим покотьолом. На сході, на обрії вставала якась зловісно — біла опара. Щезли всякі сумніви: наближався шурган.
Рогожін улаштував із Байсунгуровим затишок за високим буруном. Перекинули набік повозку, колесами під бугор, засипали її від бугра піском, щоб не знесло вітром, розчистили спереду містечко. Потім дістали води, зварили в запас "ком-лицького чаю", спекли печеню з дудака. Байсунгуров був урочисто-спокійний і лагідний. Він дістав із свого мішка запас сухарів—цілий десяток—і передав Рогожіну.
— Поклади, Гаврику, до своєї торби... Так зручніше буде.
— Що це ти надумав?
і— Аж нічогісінько... Хочу бути повноправним членом нашої комуни, от і все... *А тепер, Тасю, розкажіть мені ще про Маринку. Може нас засипле пісками й попливуть віки над нашою могилою. Буду тоді лежати й думати про неї.
— Що ж вам розказати, Климе ? Ви ж її знаєте... Отака вона була з самого Владикавказу: як соняшник промінь...
— Як вона прийшла до вас?
— їхній хутір спалили чеченці. Вона подалася до Владикавказу шукати роботи. Зустріла я її на базарі й ураз вона полонила мене своїми ясними очима. Ну от вам і сказати не вмію: як ото тихий ранок теплою весною.
— Говоріть... говоріть...
— Я її взяла до себе в шпиталь. Вона зразу ж цілком віддала себе пораненим і хворим. Горіла, а не жила. Така ясна була, така щира — увесь шпиталь на неї молився. При ній стихали найбуйніші! Від її ласки розтоплювалося нан-черствіше серце!
— Говоріть... говоріть...
— Вона ніколи нічого не заперечувала, нікому не докоряла й не доводила. Вона тільки діяла. І ділами своїми переконувала краще від усяких доказів.
— Говоріть... говоріть...
— Я по собі це знаю. Нам школа, література й життя прищепили багато нездорового. Ми більше вагаємося, наміряємося й вибираємо, ніж діємо. І виходить у нас плутане життя з сумнівами й хитанням... Вона навчила мене діяти, а не вагатися.
— Ах, Тасю, коли б ви знали...
Байсунгуров важко хлипнув і уткнув обличчя в долоні. Рогожін устав і тихо відійшов набрати гребенчуку. Тася поклала свою теплу руку на буйні кучері Байсунгурова.
— Я знаю, Климе... Я по собі це знаю. Половина людей ходить навколо свого щастя й не бачить, де воно. Та не в тім справа, Климе...
ГЬлос її забринів м'яким смутком:
— Може ми всі тепер підемо за Маринкою... Дак навіщо ж жалкувати за тим, чого не було? Пам'ятаєте її слова? "Треба вміти вмерти, Климе"...
Байсунгуров хвилину помовчав і раптом твердо й упевнено підвів голову:
— Це не мудра штука, Тасю... Вміти жити—далеко трудніше. Давайте перемінимо тему...
У ночі похолодало; пішов сніг. Рогожін прокинувся, укрив краще Тасю й тут помітив, що Байсунгурова немає. На його місці приколота була сухою стеблиною записка.
Рогожін похапцем викресав огонь і — схвильований — прочитав: Ж
"Любі мої! Я іду від вас. Знаю, що таке — шурган, і знаю також, що наших припасів на трьох не вистачить. Комусь із нас треба піти. Не вважайте це за сантименталізм розмагніченого більшовика, — це тільки акт послідовности. Хтось там сказав, що людина є тварина соціяльна... "Один за всіх і всі за одного" ... Це — прекрасно. Але соціологія — не математика, а соціяльне ціле—не сума аритметичних одиниць. Я забував про це і, во ім'я соціялізму, проходив у житті мимо окремих Маринок, як мимо верстових стовпів на шляху в майбутнє. Це моя персональна помилка. З вами, з Маринкою, я усвідомив її особливо яскраво і хочу тепер виправити, оскільки зможу. Сто раз я йшов на смерть ради цілого, ради своєї кляси, — дозвольте ж мені сто перший раз піти на це ради одиниць, що становлять цю саму клясу. Я думаю, що мій партквиток від цього не зблідне й не злиняє.
А втім — може ще нічого й не буде, — ні шургану, ні саможертви, а тільки дон — кіхотство... Це було б найгірше: в історії 11-ї армії не повинно бути ні смішного, ні жалюгідного...
Прощайте, мої любі! Я йду з радісним відчуванням, з твердою вірою в ваше спасіння і в нашу остаточну перемогу.
Клим Байсунгуров".
Рогожінові защеміло в грудях. Розбудив Тасю.
— Ах, Климе, Климе! Ну куди ти пішов під таку завірюху ? Тася плакала:
— До Маринки, Гаврику, до Маринки...
Спати вже не довелося. Вітер дужчав і дужчав. З півночі ударив буйним вихром і помчав хмари понад самою землею.