О половині січня ворог ударив на с. Благодарне, одрізав 4 — ту дивізію й одкинув її за Манич, в астраханські піски. 3-я дивізія (колишня Таманська армія) мусіла піти на Святий Хрест. 1 — ша й 2 — га дивізії о дійшли в район Георгіївського, а потім на Прохладну й Моздок. 20 січня білі взяли П'ятигорське, 26-го — Прохладну.
11 — ту армію тиснули тепер просто на схід, у піскову ногайську пустелю.
Ударила холодна зима. Без теплого одягу, без добрих харчів і ліків армія остаточно загибала від тифу й інших хвороб. 24 січня надзвичайний комісар півдня Росії т. Орджо-нікідзе телеграфував Леніну:
"11-ої армії немає. Зона остаточно розклалася. Супротивник бере міста й станиці майже без опору. Вночі поставлено питання покинути всю Терську область і піти на Астрахань. Немає гарматнів і патронів. Немає грошей".
Ясно, що без гарматнів і патронів, без грошей і ліків, після десяти місяців жорстоких боїв і походів жадна армія боротися не могла. 26 січня новий командарм Левандовський дав наказ відступати на Астрахань.
Армія вирушила двома шляхами. Таманці (3-я дивізія) пішли мимо Ачккулака до с. Величаєвського, а далі — пісками, понад сухим річищем Гайдука, просто схід сонця, до колишнього кізляро — астраханського поштового тракту. Основні сили (1 й 2 дивізії) рушили залізницею й понад залізницею на Моздок, Щедрінську, Кізляр, а звідти — селами до Чорного Ринку й далі, Караногайщиною, просто на північ, на старий астраханський поштовий шлях.
Хто знає цю сумну мовчазну пустелю — притулок убогих степовиків і піскових шурганівг
Понад Каспійським морем, від Кизляру, на 140 верст до р. Куми, й далі, на 200*зсрст, майже до самої Волги лежить убогий одноманітний степ. Тільки поблизу Кізляру, там де численні протоки р. Терека заливають низину животворною водою, простяглася смуга сел: Тарумівка, Таловка, Роздолля* Чорний Ринок. А за Чорним Ринком — знову мертва мовчанка пустелі. . .
Одноманітна, злегенька погорблена площа далеко-далеко розсунула свої степові краєвиди. Мутно — сірими простирадлами лягли пастівники, спалені сонцем. Мовчазними пам'ятниками давноминулого встали високі історичні могили — німі свідки стародавніх монгольських походів. Широкими смугами, по 10 — 20 — 40 верст ушир, перерізують степ розгойдані хвилі степових пісків, де-не-де вкриті убогою степовою травою. Врешті й вони щезають під справжньою повінню золотавого моря летючих пісків, що ходять — перекочуються степовими просторами. А ближче до моря — мертві солонці й мочажини.
Степові річки — Кума й Гайдук — існують тільки на мапах. Уже понад сто років їх поховали під своїми бурунами піски. Багатоводна Кума за с. Величаєвським розбивається на гирла й щезає під золотавими заметами. Далі, на сто верст до моря — тільки мовчазна піскова пустка.
Сумно, порожньо в цих степах, де на широких просторах блукають невеличкими мандрівними авулами тільки нечисленні кочовники: між Кізляром і Кумою — караногайці, а за Кумою, аж до Волги, — комлики. І страшно, небезпечно тут зимою, коли здіймаються шургани й жбурляють піски до хмар, а хмарами метуть землю.
11-та червона армія вирушила в астраханські піски в кінці січня 1919 року, а кізлярська колона — 5 лютого, в найнебез-печніший для переходів час, коли в степах немає паші для коней і на степових просторах гуляють буревії. Без шляхів, без харчів, без притулку на ніч розбрелася армія по сумних бурунах, пробиваючись на Астрахань.
Армії, власне, вже не було: були окремі частини й групи, окремі гуртки й одиниці, що рухалися в одному напрямку. Певних шляхів теж не було: передні змішували пісок тисячами ніг, задні звертали обабіч, розтікалися по степу, брели* де зручніше. Під вітром і холодом ледве пленталися хворим, виснаженим натовпом. Біля с. Роздолля на таку розтягнуту колону напала сотня озброєних козаків і погнала в полон 15 тисяч.
Частина за частиною, група за групою вливалася червона армія в піски, від Кізляру та від с. Величгєвського. Сумну безвідрадну картину являє в цю пору ногайсько — комлицький степ. Здається шалений гураґан розгойдав піскове море,, а воно так і заклякло в своєму гніві, здійнявшись угору своїми буграми — хвилями. Величезні горби лежать поспіль цілими кряжами, то майже зливаючись докупи, то розступаючись ушир. Де-не-де природа засяла їх скупими жменями піскового овса, собачої рожі, сухостійних трав і колючок. За ними — золоті хвилі "живого", рухомого піску, що дожидав першого вітру" щоб піти далі. Навколо тільки небо й піски, небо й піски. Хіба де по долинах лягло скупими плямами тоненьке снігове покривало.
Монотонно риплять вози. Сонно й нудно шелестить пісок під колесами. Грузнуть ноги пішаків і коней. Третій день іде арм;? манівцями, розтяглася вдалечінь і вшир. З бугра на бугор, з бугра на бугор, — здається, без кінця й краю. Глибоко занурюються в пісок колеса гармат: доводиться підпрягатися, щоб їх витягти. їдуть тільки важко-хворі та поранені: підвід не вистачає. їдуть та йдуть з армією н біженці —городовики, переважно сім'ї й родичі бійців.
Степ щодалі накладав своє тавро на цей мандрівний табір. Відставали, мішалися, розбивалися на групи. Хвороба остаточно розформовувала й переформовувала армію на свій лад. Вона втратила свій бойовий вигляд. Люди загорталися в лахміття. На лафетах сушилася абож вивітрювалася білизна. На багнетах бійців коливалися пакунки або й сами багнети з Гвинтівками опочивали в обозах.
На обличчях утома й байдужість. Групами сідали відпочивати, відставали, доганяли. Харчі на обліку. Води немає.
— Який чорт нас поніс сюди? Хіба кращих шляхів ке знайшлося ?
— Тут усі однакові: кажуть, верстов 250 буде до Астрахані.
— Не дійдемо!.. Коли б хоч не тиф!
— Нічого! Як умреться, то все минеться!
Мимо проїхало кільки штабних. Натомлений і слабосилий бородач заздро свиснув навздогін:
— Оці й за Астрахань доїдуть!.. Що їм? Пузо повне, ноги не болять! Іде собі та тютюнець покурює. Мабуть таки не дурень вигадав паном бути.
Один із вершників, чорнявий гострозорий чолов'яга, почувши дорікання, повернув коня назад.
— Ану, товаришок, сідай та під'їдеш трохи, а я розімну ноги.
— Та спасибі... Я й так.