Перечитавши листа, Л. Ю. Медяник кілька хвилин у задумі тарабанив пучками по краю стола. Потім знов старанно заховав листи до секретної шухлядки, подзвонив кур'єра й попрохав до себе Рогожіна.
Заступник терського отамана мав заздрісну здібність говорити лагідним, переконливим голосом, що доходив до самого серця. До того ще чарував співбесідників ясною щиро-товариською посмішкою. Розмову починав завжди з основного.
— Чи можу я на вас цілком покластися, Гавриле Петровичу ?
— Безумовно так.
— Ви, здається, були в Ставрополі членом ради салдат-ських депутатів?
— Маю такий мандат.
— А чи правда, що вас там вважали за більшовика? Рогожін весело засміявся.
— Був такий гріх. Бачте, я вийшов, як і ви, з бідняцької сім'ї. До 18 років наймитував. Потім зі мною трапилася проста таки неймовірна пригода,— колись, може, розкажу про неї. Одне слово — мені найняли репетитора й підготували до військової школи.
— Точнісінько так, як і зі мною.
— Правда ? Ну тоді ви мене швидше зрозумієте. В школі між юнкерами я був, так би мовити, вороною в білому пір'ї.
А тут іще революція. Я попав до маршової роти 112-го полку. Іншим офіцерам важко було пристосуватися до нових порядків і до солдатської маси, а мені, навпаки, важко було пристосуватися до офіцерства. Звідси й пішло — "більшовик*4.
— Та й тільки того?
— Ні. В раді салдацьких депутатів я познайомився де з ким із більшовиків і брав у їх книжечки. Треба ж знати, чого вони хочуть і куди ведуть?
— А в цьому не було небезпеки для вас особисто?
— Аж ніяк! Я виріс на Тереку, а терське військо з усіх— найдемократичніше. У нас немає таких гострих питань, як от справа з городовиками. Нам нема чого ганятися за карколомними теоріями.
— Так... Вибачте за ще одне запитання: воно далеко не зайве. Ви не можете відновити зв'язки з більшовиками ?
Рогожін на хвилину завагався.
— Бачте... У мене є цілком приватна рекомендація до тутешнього товариша від одного з керівників ставропольської організації. Я там брав у нього деяку літературу, то він радив мене й тут не кидати самоосвіти. Тільки в мене вже немає до цього охоти.
Обличчя Медяникові розпливлося в приятельській посмішці. Цілковита правдивість і одвертість юнака була йому до мислі.
— Е ні, не кажіть. Більшовиками не слід нехтувати. Чорт їх знає, що воно за сила така в їхнії партії. Я думаю, що основне в їх — ставка на розвал, потурання найнижчим інстинктам. .. Війни тобі не хочеться ? Геть війну, кидай фронт і йди додому! Землі тобі треба? Бери її негайно в свого сусіди, не дожидаючись якихось там законів! Влади тобі кортить? Жени в шию кожного народнього обранця й садови сам себе! Сердце тобі кипить? Хватай мерщій багнет і стромляй у перше-ліпше пузо, щоб збити собі оскомину!.. Нашим усім простачкам дуже й дуже до вподоби такі гасла. Вони, як пошесть, роз'їдають усяку спробу доброго ладу й законности. Нам доведеться розпочати серйозну боротьбу з ними.
— Хіба й на Тереку є ця небезпека?
— Досі тут більшовиків було непомітно. Партійний комітет у їх був спільний із меншовиками. В раді салдатських і робітничих депутатів порядкували есери, на чолі з слинявим, пустодзвонним балакуном Гамалією. А тепер і в нас більшовики починають грати першу скрипку. Військовий уряд мусить €ути на сторожі. Аґенти повідомляють про тісний зв'язок більшовиків із комітетом 39-ї дивізії, з 21-м та 111-м полками, з Уфімською дружиною. В останній вони здобувають собі зброю. Ви розумієте, до чого все це ведеться?
— Цілком розумію.
— Ну дак от,— я гадаю, що нам дуже треба знати, що там у їх діється. І ви нам допоможете в цій справі.
2 П. Капельгородськиб—Шурган 17
— я?
— Так, ви!
Простакувате обличчя Медяника осяяла лагідна посмішка, так ніби він мав запропонувати щось веселе й радісне.
Вам треба використати вашу ставропольську рекомендацію. Треба відновити зв'язки з більшовиками, вдати з себе їхнього прихильника, проникнути в їхні наміри...
Рогожін зніяковів.
— Алеж... я на це не здатен, Леве Юхимовичу. Це вже буде—справжнє висліджування.
— От вам і нате! Коли б це було висліджування для по-ліційних заходів, інша справа. Але ні я, ні Михайло Олександрович не думаємо вживати якихось утисків проти більшовиків. Ми тільки забезпечуємо наше військо проти пошести. Ось тепер іде сюди 39-а дивізія. Ну що перешкоджає їй захопити Владикавказ? Хіба не слід нам бути на сторожі?
— Та воно так... Алеж моє адьютантство...
— А що ж там адьютантство? Воно вам не стане ка заваді. Ви тут у військових колах людина нова. Перед більшовиками ви можете так поставити справу, ніби й адьютантство взяли на себе, щоб пролізти до ворожого стану.
— Скажу по правді: не до мислі мені все це.
— Алеж так треба, Гавриле Петровичу. Ось із фронту йдуть наші військові козачі частини. Є вже повідомлення, що й там завелася більшовицька пошесть. У 2-й зводній козацькій дивізії — заколоти. Наш 1-й Волзький полк і 16-й Донський одверто йдуть за більшовицькими агітаторами.
— Ну, добре... У мене є лист до т. Пашковського. Цими днями піду до нього.
— Ні, не так. Із цим листом ви підете спочатку на адресу, що я вам укажу. Це, так би мовити, невтральна квартира. Але в ній іноді збираються для дружнього відпочинку всі їхні ватажки. Ви туди зайдете нібито за рекомендацією ставропольських товаришів, щоб розшукати Пашковського. Це дасть вам змогу зробити ширші знайомства й швидше пролізти до їхньої компанії.
— Чи так, то й так. От тільки... Мужчина? Медяник засміявся.
— Жінка, та ще й козачка... Здається, з червленських Рогожіних, точно не знаю. Десь училася й працювала за межами Кавказу.
— Правду казати — не вмію я з жінками. Не призвичаївся.
— Отакої! А на мою думку—це найдоступніший фронт для всяких наступів і перемог.
— Та вже відступати не стану. Давайте вашу адресу.
Рогожін не любив ні візників, ні трамваїв. Мав звичку ходити, спостерігати й на ходу думати. Але останнього часу від* 18 чував, що ця звичка має свої неприємності. Ще в Ставрополі його погони завдавали йому на вулиці деякого клопоту,— спасав значок члена ради салдатських депутатів. Владикавказ, правда, мав трохи інше обличчя. Він стояв осторонь основної колії, що нею й понад нею рухалися сотні тисяч салдатів із кавказького фронту. Проте, хвилі стихійного руху плескали й обабіч великого шляху: чистеньке місто, притулок срібних і золотих погонів козацької військової аристократії, засіріло різаними шинелями й брудними гімнастьорками. А ще й більше того появилося на вулицях, на базарі й на передмістях чеченських, інгушських і осетинських джигітів, у хвацьких абож у рваних домотканих черкесках, із кинджалами й револьверами при боці. Щодня сунули вони з гір до "Капкаю", придивлялися, прислухалися, рознюхували, чим пахне нова політика.