ҐІо двох годинах Тася повернулася до себе як з хреста знята. Пустка й смуток, пустка й розпач... Сіла біля вікна, втопила невидющі очі в залиті сонцем вулиці й не чула, як пекучі важкі сльози котилися одна по одній, одна по —одній.
— Прощай, Гаврику!.. Тепер уже кінець... Я не виню тебе, любий мій... Ти дієш так, як тобі велить твоя облудна
біла мрія... Я дію так, як велить мені мій обов'язок... Усе лихо в тім, що тебе виховали в ворожому таборі. І ти не міг цього перебороти...
А він стояв тепер, мов живий, перед очима. Такий незграбний і милий хлопчисько з Урусколя. Урван і шалоброд, як лихословили статечні хазяїни. Сміливий мисливець і щирий друзяка, як казала молодь. Покірний, наївний і смішний дикун, як думала вона.
Потім ота пригода, що поставила їх під вінець.
— Тасю!.. Будьте щасливі!.. Я вам не заважатиму. Як треба буде — покличте...
Вона не покликала. Вона нічим не допомогла цій рідній людині вийти на вірну стежку. Самотужки пішов він шляхом найдоступнішим для нього і — хто ж тут винен, що розійшлися шляхи їхні ? Пригадала Владикавказ... О, чом вона тоді не подала йому руку?
... — Тасю! Якими ж путями, яким способом можу засипати ту прірву, що лягла між нами ? Чим доведу свою щирість і знайду стежку до вашого серця ?..
— Смертю!.. Тільки смертю!..
І вона сама,.. своїми руками... О" яка мука!
А в Маринки, як на те, щасливий день: Нагнибіда заїхав провідати.
— Та ну бо, Тасічко, розважтеся! —. Чого ви така невесела ? Ось послухайте, що Семен розказує! Він узнав, що в нас у госпиталі лікувався Гаврило Петрович. Так уже зрадів, так зрадів! Він же на нього — як на бога! Гаврило Петрович його в бою з-під багнетів виніс. А Семен за те врятував його від денікінців у лазареті. Уявіть собі, Тасю... Лежали вони вдвох в Армавірі. Аж тут — денікінці...
Тася широко розкрила очі:
— Говори, говори...
— Заскочили вони до лазарету, всіх поранених побили. Семен уже дістав наган; одну каже — Гаврикові, другу — собі. А потім згадав про денікінську шинелю... Та що з вами Тасю? Вам — зле?
Простогнала з мукою й жахом:
— Говори, говори!.. Швидше, швидше!..
Слухала, закам'янівши, з шаленими очима й боялася, що серце розірветься надвоє...
— Маринко!!! О, Маринко!.. Що ж я наробила? Зірвалася з місця й кинулася на вулицю.
— Візник!. До ЧК!.. Швидше!.. На чай!. В ЧК Рожанського вже не було. Власова — теж.
— Гони на квартиру! Графська, 21.
На квартирі сказали, що голова ЧК виїхав о 3-й годині автомобілем з озброєними військовими. Було це 21 жовтня,—
9 П. Капельгородськпй—Шурган 129
знаменний день для Тасі, для П'ятигорського, для всієї Пів-
нічно-Кавказької республіки.
Тася мов закам'яніла. Кінець! Тільки сліпий випадок може врятувати його!.. Тепер ясно: він після того не бачився з Нагнибідою й сам нічого не знає про шинелю з погонами...
Кіч минала — як тортури.
Уже з вечора 21 жовтня 1918 року П'ятигорським покотилися неімовірні чутки. їх передавали пошепки. Говорили й боязко оглядалися. Слухали й не вірили.
Місто було перевантажене біженцями з різних шарів колишньої аристократії, буржуазії, чиновництва, що сподівалися пересидіти тут на Кавказі революційні бурі, абож вижидали слушного часу виступити активно. Князі Урусови, Шаховські, Щербатови, колишні міністри Рухлов і Добровольський, колишні генерали Радко-Дмітрієв і Рузький з нетерплячкою стежили за наступом денікінців. Був момент, коли головнокомандувач Автономов приїздив сюди, в кубло білоґвардій-щини, пропонувати Рузькому й Дмітрієву службу в червоній армії. Але обидва старі царські ЕОЯКИ рішуче відмовилися виступити проти "своїх". "Свої" тепер наблизилися до П'ятигорського. Настрій був підвищено-напруженнй.
У місті якось не помічалося, що тут була тимчасова столиця Північного Кавказу. Найвищі крайові органи поступалися перед "сорбкінщиною", що нездоровою бурхливою повінню заливала П'ятигорське. Тут була ставка головнокомандувача, його штаб, його "ДИБІЗІЯ особливого призначення" і його власна ЧК. Ціла зграя дармоїдів, пришийхвостів, шукачів щастя, темних дільців і підозрілих жінок роєм гнойових мух крутилися навколо ставки.
В цьому оточенні Центральний виконавчий комітет Піз-нічно-Кавказької республіки, позбавлений своєї бази — кате-ринодарських робітничих кварталів, новоросійських заводів і доків, тихоріцьких і кавказьких майстерень—фактично опинився в руках Сорокіна. Найменші спроби обмежити сваволю головнокомандувача викликали лють і погрози.
Щоправда, ЦВК, не вважаючи на опір Сорокіна, спромігся організувати революційну військову раду, "як найвищу військову владу на Північному Кавказі". Але й вона не змогла приборкати Сорокіна й припустила непоправну помилку, давши згоду розстріляти його супротивника, популярного командира таманців—Матвєєва.
Сорокінська авантура наростала як болячка.
Розкішний поїзд головнокомандувача з юрбою адьютантів, конвойців, музик і холуїв стояв на станції. Сорокін третій день пиячив. Темні очі його запали й горіли цілковитим бсжеБІЛЛЯМ. Вуси обмокли й обвисли. Дійшов уже того стану, коли за найменше протиріччя стріляв на найближчих друзів і рвав на собі сорочку.
Вони берегли його, як свого ока. Цілий штаб ходив за майбутнім всевладним диктатором, як за своїм щастям. Він уже не належав сам собі. Його співробітники, його конвой, його дивізія особливого призначення робили свою кар'єру на його кар'єрі, штовхали його вище й вище. Наближалася розв'язка: або він, або ЦВК.
За п'янкою й під час важкого похмілля вони дружньою компанією оточували його, кадили йому ладаном і нашіптували зловісні поради:
— Пора !.. Тільки ти один можеш спасти революцію ! ЦВК готує на тебе замах. Ось на, прочитай...
Підсунули записку, що перехопив начальник Гарнізону Чорний. Записку ту написано на з'їзді, під час промови Сорокіна.
"Мпшук ґ Для тебе ясно, що він каже? "Не мало перешкод доводиться зустрічати в деяких відповідальних установах"... Чи не забагато? Годі! Або ця наволоч, або ми! К."
Сорокін перечитав і заскрипів зубами. Він добре знав руку голови крайкому партії, члена ЦВК та реввійськради т. Крайнього. Це — не фалшивка.
— Досить! Або я, або всі вони. Гайченець правду казав. Гриненко ! Позвати сюди Чорного!