Шурган

Страница 3 из 60

Капельгородский Филипп

— Ви за цими чварами, панове, забуваєте про основне лихо. І ви, Чермоєв, і ви, Коцев, та й ми потроху — починаємо зводити дрібні особисті рахунки, роздмухуємо наші хатні суперечки. А тим часом усім нам загрожує небезпека. Ось гляньте но сюди, панове, на хвилинку!

Він підвівся й попрямував до широких вікон, звідки розгорталася чудова панорама. Сад отаманського палацу спадав широкими терасами на південний захід. Просто перед очима, здається, зразу за містом, нависла мальовнича Столова гора з своїми суворими лініями Гранітних скель і химерних зламів, немов би штучно зроблених умілим майстром. Далі за нею і праворуч від неї лягли високі горосхили, вкриті зеленою рутою незайманого вікового лісу. Над ними встали пасмами сизосірі і бузково — фіялкові кам'яні кряжі — велетні, один від одного вищі. Здавалося, ніби розбурхане море метнулося горами — хвилями до самого неба та так і закам'яніло в своєму жагучому хаотичному пориванні. Там, у гірських ущілинах та урвищах, шукають собі притулку хмари й часом голосять вітри, розбиваючи груди об скелі. Але там же, на високих, убогих узгір'ях живуть і люди, пасинки природи, видряпуючи з каменю сякі — такі засоби до життя. А ще вище, понад кряжами, підвелися в небо сніжнобілі гребні недосяжних верховин і між ними — велична, блискуча шапка Казбеку, в легенькій куряві, так ніби хто кадив до нього з велетенської кадильниці. До неї простували всі погляди.

— Шурган, — тихо мовив Медяник: — починається шурган...

— Так, ваша правда, — починається шурган.

Коли над горами Кавказькими встає біла курява снігових віхол, десь у степах Уралу й Каспія зриваються буйні вихри і мчать у шалених перегонах на степові простори. З хижим посвистом розривають вони пісок та сніг і жбурляють їх повними жменями аж за хмари, а небо нахиляють додолу. Хмари котяться просто по землі й земля дрібним порохом вибухає в повітря. Так і мчать вони, всуміш, навипередки, сотні верст, аж до кам'яних кряжів Кавказу, змітаючи оселі, розкидаючи людей, худобу й манатки. І тільки в горах, заплутавшись у— щілинах та урвищах, розбиває шурган свої груди о гранітні скелі й умирає з хижим голосінням.

— Так, так, починається шурган, — іще раз повторив Вертепов:—Задме вій тепер не з Уралу, а з самісінького Петро-ґраду, з фронтів, із робітничих центрів,та з селянських осель. Задме не буревіями, а робітничими батальйонами, більшовицькими фронтовими ешельонами й селянськими партизанськими загонами... Ви тільки гляньте, панове, на ці мальовничі кряжі... Там десь праворуч, аж до Анапи, глаємо численні племена адигейців, абадзехів, шз.псугіз, карачаєвків, готових до боротьби з нами за незалежність. Між Ельбрусом і Казбеком лежить сувора Дигорія й Кабарда. Ліворуч, від Дар'ялу до Аси й Фортанги — неспокійна Інгушетія. Далі, до самої Ічкерії й Качкаликівського кряжу — войовнича Чечня. І, нарешті, від Аварії й Салата вії аж до моря — скелястий Дагестан, з добрим десятком різних племен і народів. Чимало зусиль покладено, щоб тримати весь цей край у покорі. їхня кров іще бурує молодецьким войовничим духом. А що буде, як їх зачепить велика хуртовина?

— Нічого не буде, — скрипучим, дерев'яним голосом прорипів полковник Караулов: — ми зайвий раз покажемо силу нашої зброї.

Обличчя Вертепову перекривила презирлива посмішка.

— ЦІапкаМИ закидаємо ? На жаль, шановний Миколо Олександровичу, нам на цей раз шапок не вистачить. Я навмисне почав з тилу, а тепер повернемося до фронту. Просто нас, на північ, лягли широкі степові простори Кубанщини н Ставрополя. Дозвольте нагадати вам про двомільйонну безправну бідняцьку масу — так званих городовиків-селян, що їх загнали сюди злидні. Війка придавила їх докраю, революція розкриє їм очі. А сотні тисяч озброєних фронтовиків — городовиків дадуть їм ту силу, що здійметься шурганом і змете нас і вас, панове Чермоєв і Коцев, коли ми не ЕЙСИВЄМО заходів.

Чермоев зухвало закопилив бриту губу.

— Що нам до їх і їм до нас?

— Ой, не кажіть... Коли віє шурган степами, то й урвища Б горах ревуть буревіями. їхня й ваша біднота швидко порозуміється, поставивши спільне для всіх домагання: землі!

— Землі?! ж

Просте, коротеньке слово пролунало, як постріл, як сиґнал перестороги. Тривожно заворушився в своїм кріслі Чермоєв, пригадавши свої багатющі нафтові ділянки. Очі кумицького князя Рашидхана Капланова блимнули хижими вогниками; рука підсвідомо лягла на визолочену ручку кинджала. Навіть дерев'яне обличчя полковника Караулова виявило щось подібне до занепокоєння.

— До нашої землі їм — зась!

— Землі ми їм не дамо! Наші діди й батьки завоювали ту землю власною кров'ю!

Вертепов криво посміхнувся.

— Ну що ж? А вони тепер намагатимуться завоювати її в нас — теж власною кров'ю.

Оксамитний баритон військового отамана розкотився горошинками сміху.

— Ви прибільшуєте, Григорію Абрамовичу. Що може зробити розпорошена неорганізована селянська маса проти дисциплінованої сили ? Кубанське козацтво може виставити проти їх багато — бідно 33 полки, 14 пластунських батальйонів і 6. батарей. У нас, у" терців, теж є 12 полків, 2 запасних сотні й 2 батареї. Думаю, що з такими силами козакам не страшно ваших селянських шурганів.

— А ви спробували підрахувати сили супротивника? Десятки тисяч озброєних фронтовиків буйною повінню розливаються по станицях і селах Північного Кавказу. Рушили вже не випадкові розпорошені групи, а цілі бойові одиниці, з певними бойовими гаслами. Це вже, панове, не демобілізація, а навпаки: мобілізація для нової війни в себе дома.

— Плітки! Забавка для страхопудів!

— Ні, не плітки! З Трапезунду йде на Кубань Варнавин-ський полк і 41-й мортирний дивізіон. Із Александрополя рушила збільшовичена 39-а дивізія...

Полковник Караулов невдоволено засовався в своїх кріселках і його риб'ячі очі виявили досаду.

— Я не пізнаю вас сьогодні, Григорію Абрамовичу! Ви спеціяльно взялися залякувати нас усякими химерами. Всі ці дивізії й полки розбіжаться, як тільки повернуться додому, їхніх салдатів ніщо не зв'язує, їм набридла війна, окопи й жах.

Вертепов гаряче запротестував.

— Говорити так, значить недооцінювати супротивника. 39-у дивізію зформовано з найбіднішого, з найреволюційнішого елементу Північного Кавказу — безземельних городовиків і робітників. Це, коли хочте, не просто військова частина, а озброєна соціяльна сила. Вона знає чого їй треба. Може вона й розпадеться, як дивізія, але наново організується, як десяток нових дивізій.