"Історичне44 засідання відбулося в білій залі отаманського палацу. Від Донського військового уряду прибули старшини Богаевський, Агеев, Єлатонцев, Мельніков, Поляков, Карев і Уланов. Звертали на себе увагу дві цивільні постаті: голова донського уряду, недавній учитель гімназії, М. П. Богаевський ї голова фронтового козачого комітету Агеев. За гостей були тимчасовий отаман терського війська Медяник, осавул Доно-гуєв і два невідомих офіцери, як потім виявилося, посланці від Московського ґарніздну, обложеного в Кремлі більшовиками.
Рівно о 10-й годині всі церемонно підвелися на зустріч опецькуватій, трохи вайлакуватій постаті генерала Каледіна, в буденному кітелі, без пояса й шаблі. Але з усім тим він являв мистецьке втілення самовпевненого мілітаризму й сал-дафонства. Важкі розмірені кроки; міцна, примітивно витесана
фігура; чавунне обличчя з олив'яними очима, прихованими під важкими, напівспущеними повіками ..
Як повна йому протилежність, поперед нього незграбно виступала низенька, присадкувата суха фігурка в цивільному одязі — широких штанях і просторому дешевому піджачку
3 чужих плечей. Фігурка маршу вала в лад із Каледіним, химерно піднісши плечі Й випнувши груди, ніби перекривляючи монументального військового отамана. Звичайне салдатське обличчя з коротким, сивим, сторчовим, ніби навмисне обстриженим вусом і низенькою ріденькою щетинкою на голові нагадували щось таке знайоме по сотнях ілюстрацій у журналах... Але маскарадний одяг якось не пасував до готової уяви.
Проте адьютант біля дверей поштиво схилив свою зализану голову перед химерним дідком і вимуштрувана його спина виявила цілковиту готовність зігнутися карлючкою. Дідок, напевне, помітив ознаку запитання на обличчях чиновних зборів і на хвилину запнувся. Потім рішуче повернув праворуч, до вікна, де скромно примостилися гості, й почав обходити всіх, сам себе рекомендуючи фальшивим невиразним голосом:
— Генерал Алексеев...
Баранячі очі Доногуєва відбили певний намір вилізти з лоба, а спина хитнулася в переможному бажанні переломитися на пошану високому гостеві. Вся заля повернулася до нього, вітаючи недавнього верховного головнокомандувача всіх армій і фльоти. Цими днями він утік із Москви, щоб організувати на півдні російську Вандею.
Генерал увічливо обійшов усіх присутніх, сподобивши їх запобігливо стиснути його генеральські пучки.
Каледін тим часом важко стояв біля столу, такий же чавунно — спокійний, байдужо — півсонний, терпеливо дожидаючись кінця церемонії. Коли всі сіли, він на хвилинку підвів свої повіки і рівним, низьким, невиразним голосом запропонував обрати на голову зборів "нашого високошановного Михайла Васильовича"... Але генерал рішуче ухилився від високої чести; він тут тільки гість, він приїхав слухати і вчитись; а коли буде така ласка високих зборів, він подасть деякі інформації про останні події.
Ці "інформації" стали кінець — кінцем за центральний пункт наради. Генерал говорив патетично й піднесено:
— Настав час важких іспитів. Більшовики здійняли безумне повстання, що веде до цілковитої анархії. Петроград і Кронштадт— у їхніх руках. Рознуздані салдати й матроси убивають сотні й тисячі офіцерів по казармах та військових суднах. На вулицях ганебні сцени дикунства й самосудів над громадськими діячами й інтелігенцією. Москва — в облозі. Більшовицькі гармати б'ють по Кремлю, по славнозвісних святинях московських. Тут, у Москві, вирішується доля много-
4 П. КапельгородськиЙ — Шурган 49
страдницької Росії. Коли візьмуть верх більшовики, нам загрожує нова татарщина, що відкине нас на сотню років назад. Нові завойовники руйнують і топчуть під ноги всі здобутки культури, все, над чим працювали десятки поколінь. Своїми демагогічними, нездійсненними гаслами вони піднімають на нас темну масу. Грізний руйнацький гураґан іде на нас із півночі; буйні вихри здіймаються йому на зустріч. Коли ми не хочемо загинути під його вдарами, треба негайно організувати загальний опір. Уся Росія з мольбою й надією дивиться тепер на славне козацтво: тільки тут іще не загубили чести й державного розуму. Вільний Дон стане за ватажка для всіх, що готові встати на оборону батьківщини; звідси почнемо хрестовий похід проти нових азіятів. І я глибоко вірю, що знайдуться в нас іще Мініни й Пожарські. Вони організують і поведуть нас на Москву! Вони спасуть Росію!
Глибока мовчанка опанувала присутніх. Кожному ясно було, що більшовики вибрали слушний час для повстання. Вся Росія кипить-бурує в вихрі безладдя, вікових рахунків з усякими неправдами, в запалі помсти й руйнації. Можна тільки новими революційними гаслами захопити цю течію, а не йти проти неї. Кожну спробу завести на Кавказі будь — який свій порядок маси вважатимуть за зраду. "Вся Росія тепер покладає надії на Дон"... Але яка Росія? І які саме надії? А що скаже та Росія, що взялася ділити поміщицькі маєтки, палити панські садиби, виганяти хазяїв із фабрик та заводів?
Не хотілося говорити, не хотілося думати. Нарешті, слово взяв донський Златовуст, заступник військового отамана й голова донського уряду Митрофан Петрович Богаєвськкй. Невисокий на зріст, сухорлявий, з крутим підборіддям, русявим:?, трохи звислими, вусами й виразними густими бровами понад пенсне, він говорив завжди нервово й запально:
— Високошановний генерал не дооцінює більшовицького руху. Це зовсім не повстання купки безумців, це — соціяльна хвороба, масова пошесть. Вона мусить охопити широкі маси і згодом перекинеться на Дон. Що може спинити селянина й робітника, коли їм зразу дають змогу брати землю, брати завод? Вони не знають, що з цього вийде, вони думають, що ось кожен зразу стане сам за поміщика, почне пакувати. Проти цієї пошести немає ні мурів, ні ліків: нею треба людям перехворіти. Хіба ми не бачимо вже ознак хвилювання в наших полках —2-му, 8, 10, 12, 14, 16, 27, 28, 29, ,44-му та в батареях 6-й, 12, 13 і 32-й? Хіба городовики — селяни Дону, Кубані й Терека не готуються всадити нам ніж у спину ? Хіба робітничий Ростов не клекотить придушеним огнем повстання й не сіє навколо себе бурю? За цих умов годі й думати про завоювання Москви, треба всі сили покласти на боротьбу з пошестю в себе вдома! Коли б справа йшла про те тільки, що нам треба віддати своє життя, ми б його від-