І знов очі спочивали на сивих хвилях неприборканої річки. Думи за думами, думи за думами — вдалину. Зникала тривога й смуток, а в душі росла буйна хіть. Ах, та навіщо ж ці сумніви й розпач ?
— Смертю хотіла залякати мене, мила Тасю ? Через сотні смертей прийду до тебе, горда моя ! Але ти тепер, а не я, перша простягнеш мені руку, будь певна!..
Бадьоріший підвівся її пішов до ради салдатських і робітничих депутатів, куди мав доручення від військового уряду.
В раді — день і ніч невпинне чергування. Буйними вихрами закрутила революція різноплеменну Терщину і нема їм тепер упину. Велетенською дугою вигнулися на півдні области високі гірські кряжі. На горах — десятки напівхижих, напівли-царських народів. Під горами — вузенькою смугою козачі станиці й хліборобські селища. Далі, аж до моря — піскові степи н пустелі. І тільки на північ, на межі з кубанщиною — широкі родючі степи моздоцькі, давня житниця Терека.
Груди на груди, ніж на ніж поставила хитра царська політика всі ці племена й народи. Жили поруч і стереглися. Жили поруч і нападали. По цей бік Терека й Сунжі— нічні сторожові пікети й роз'їзди, по той бік—молодецькі загони абреків.
"Не спи, казак,— во тьме ночной Чеченец ходит эа рекой .. .**
Коли цареві спеціяльною запискою доводили, що далі так жити не можна, самодержавний казарменний філософ поклав премудру резолюцію:
"А на мій погляд якраз таке сусідство підтримує в тер-ських козаках стародавнє молодецтво"...
1 слухняне начальство старанно продовжувало стару політику нацьковування.
Лютнева революція, роздроч ивши Кавказ гаслами самостийности й буржуазного націоналізму, тільки підсилила старі непорозуміння.
з* 35
Чеченці 3 інгуші палили козачі станиці. Козаки влаштовували походи на чеченські авули. У Грозному чинили самосуди вад чеченськими джигітами, а чеченці, захопивши фортецю Ведено, навели її гармати на Грозний, загрожуючи висадити в повітря 15 мільйонів пудів запасів бензини. Кабарда ворогувала з Осетією, осетини ворогували з інгушами.
Спровоковані демобілізовані частини, вертаючись із турецького фронту, обстрілювали всі авули понад колією, а тубільці руйнували руські селища. Від Чир-Юрту до Умахак-Юрту, на кумицькими площі, горіли хутори українських переселенців. Від Гудермесу до Назрані горіли козацькі станиці. Чеченці розібрали частину залізниці й виставили навколо заставу; військові ешельони мусіли пробивати собі дорогу збройною рукою.
Військовий уряд терського війська, на чолі з отаманом Карауловим, використовував загальну ворожнечу, щоб зберегти свою гегемонію на Тереку. З осетинами він приборкував інгушів. Руками спровокованих салдатів громив чеченців. За допомогою частин дикої дивизії обеззброїв 21-й полк у Грозному і вислав за межі Терщини 111-й запасний полк та 252-у Самарську дружину. 39-а дивізія мусіла пробиватися на Кубань силою зброї. Уфімську ополченську діішу дружину, напівобез-зброєну, затиснули в районі Прохладно!'.
Рада салдатських і робітничих депутатів, підсилена більшовиками, не покладала рук, щоб припинити національну ворожнечу та спрямувати революційний рух у річище класової боротьби. В наслідок її роботи десять сунженських станиць висловили недовіру військовому урядові й виявили бажання перейти в безпосереднє відання ради. До Гудермесу й на Прокладну вирядили делегації, щоб припинити тамтешні заколоти ; з одною мав виїхати й Рогожін, делегатом від військового уряду. Зайшовши до ради, він зустрів там Клима Бай-сунгурова.
Разом із Климом Рогожін свого часу пішов до школи. Але Байсунгуров іще за царату обізнався з революційною літературою і попав за це до маршової роти. На фронті в боях, він одержав погони сотника, важку контузію й місячну відпустку. Повернувшись до Владикавказу майже перших днів революції, скинув свої погони, вступив до партії і працював тепер у комітеті і в раді. Рогожін зрадів старому приятелеві.
— Климе! Кого я бачу ? А де ж ти свої погони подів ?
— О!.. Рогожін?.. Здоров, здоров, друже!.. А погони свої я викинув на смітник. Дивуюся, що ти їх досі носиш.
— Так служба ж моя така.
— А ти їх викинь разом із службою... Еге — ге!.. Та ти, бачу, схуд? Яка це тебе ржа точить?
Тінями ліг смуток на обличчя.
— А це, брат, власна справа. Не поможеш, доки сан її не розв'яжу.
— Догадуюсь... Зміна кумірів? Важка, друже, річ. Сам колись перехворів.
— Крапка! Дай же й мені перехворіти... А тепер до діла. Маю їхати до Гудермесу в складі депутації* Хто зі мною?
— Шеріпов і Рогожіна. Ти їх, напевне, ще не знаєш. Ше-ріпов досить популярна людина в Чечні. А Рогожіна — це нова в нас дівчинка, дуже дбайлива й ладна. Я теж їду, тільки в протилежний бік, до Прохладно'].
Рогожін помовчав і, ніби між іншим, закинув:
— А не ножна б і мені з тобою до Прохладно!? А до Гудермесу когось іншого?
— Ні, не можна. З нами від козаків їде Шевцов. Є там така справа...
— Не однаково хіба? Нехай Шевцов їде до Гудермесу, а я заступлю його на Прохладній.
— Та що ти вередуєш, наче попівна перед вінцем ? Кажу ж тобі, у нас там спеціяльна справа.
Рогожін рішуче нахмурився.
— У всякому разі я до Гудермесу не поїду.
— Чому?
— Маю на те особисті причини. Не питай.
— Та що ти, Гаврику, кукілю об'ївся чи що?.. Пожди... Та — та — та — та ? Чи не в Рогожіній бува твоя особиста причина ? Ти з нею знайомий?
Рогожін раптом почервонів:
— Климе!.. Я в твоїх особистих справах не копирсаюся ! Облиш ти всякі догадки! Прийде час, то сам скажу.
Йому стало ніяково за свій запал і він змінив тон.
— Вибач мені, друже. Є в мене така болюча виразка, колись узнаєш. А тепер — не питай. І — ні слова про Рогожіну. Коли можеш—ЕІЗЬМИ мене на Прохладну.
— Добре... Але тоді доведеться дещо змінити. Поїдеш туди сам, а там зустрінемося. Я мушу, тим часом, наладнати одну невеличку справу...
Байсунгуров поспішив до Рогожіної й застав її за зборами.
— А я до вас. Справа склалася так, що мені доведеться виїхати сьогодні. Нам треба неодмінно здобути в уфімців зброю. Ви вже сами тут усе влаштуйте.
— Добре. А хто з нами від військового уряду ?
— Та мав виїхати Рогожін... Є там такий новоспечений хорунжий.
Тася зніяковіла. Ніжне обличчя взялося зрадливим рум'янцем. Це її розгнівало і вона відкинула всякі хитрощі.