навоювалися!
— Це зрада, товариші! Не піддавайся!
— Тримайся свого ешельону! Добровільно не підемо! Орловський даремно стукав кулаком, по столу й кричав,
напружуючи горло. Салдатська маса хвилювалася, очі горіли, вигуки перекочувалися з краю в край, клацали затвори Гвинтівок. Поліщук мовчки чекав, насупивши брови. Нарешті всі, кому була охота, накричалися: голова зборів мав змогу сказати своє слово.
— Який там провокатор кричить про зраду? Тихої Ми для того й зібралися, щоб вирішити, як краще... Слово для пояснень належить т. Поліщукові.
Поліщуків голос задзвенів чавуном.
— Так не можна, товариші, розв'язати справу. Ніхто вас не силує йти на Кубань. Коли хочете розійтися по власних оселях — воля ваша. Але зважте одно. Заші оселі, ви кажете, горять... Зможете ви їх боронити, чи ні? Звісно — ні, бо вас на Тереку — жменя. Наші оселі ще не горять, але каші серця давно горять. Ми в Александрополі ухвалили йти на станцію Кавказьку, бо звідти йдуть колії на Ростов, Катери-нодар, Ставрополь і Владикавказ. Там, навкруги, сотні тисяч наших пригноблених братів і десятки тисяч озброєних городовиків — селян. Ми там зможемо стягти такі сили, що з ними визволимо і Кубань, і Терек, і Ставропольщину. Товариш? з Терека хочуть спочатку заглянути до своїх осель... Не заперечуємо. Ми знаємо, що вони однаково повернуться до нас Але нехай вони пропустять поперед себе частини Бакінського полку. У Бакінців тут ніщо не горить : вони швидше полагодять з чеченцями. А терці почнуть мститись і тільки ускладнять справу..
— Правильно! Хай бакінці перед ведуть!
— Неправильно! Наші частини на черзі!
— Товариші, не піддавайся! Це вони хочуть нас обеззброїти, забравши зводну батарею!
— На чортів нам миритися з бритолобими ? Вони наших ріжуть, а ми їм прощатимемо ?!
— Геть Поліщука!
— Товариші! Тримайся біля своїх вагонів! Розбирай ґвинтівки!
Пристрасті розпалювалися. Поліщук рішучо сів біля Орловського.
— Я ж вам казав, що цей Доногуєв — хитра бестія. Він зі своїм батальйоном іще й не такої каші наварить.
— А що нам терці! Нехай ідуть собі.
— Не в тім сила. Нам треба миритися з чеченцями проти основного ворога — військового уряду. А він спровокує війну з чеченцями.
Орловський іще раз заходився втихомирювати розбурханий натовп.
— Давайте, товариші, кричати організовано, а то нічого не виходить. Коли вівці гуртом бекають, то хто ж їх розбере, чого їм треба ?.. Валяй, Нагнибідо, ти там щось хотів!
— Граждани — товариші! Я теж согласен проти буржуїв. Крий їх, сукиних синів, багнет їм у пузо! Ну тільки ж і те візьміть.. У кожного, приміром сказати, є дома посімейство.. —Я їх три роки не бачив... Треба їм ревізію призвести, чи не треба? А може їх у мене вже якась там буржуазна гнида закусала! Должен я усім їм порядок дати, чи ні г Ех, това-ри'лочки, їдять вашу мухи! Ваші домівки за півтисячі верст,. а наші — он там, за Сулаком та за Сунжею. І ви нам у тому не будьте проти... Я скінчив.
— Ха — ха-ха!.. Молодець, сукин син! Прямо в точку!
— Правильно! Терці хай ідуть першим ешальоном!
— Батальйоний комітет переобрати! Геть соглашателів!
— Доногуєва!.. Доногуева!..
— Нагнибіду!..
— Астахова!
* *
За півгодини ешельон збірного батальйону готузався вже вступити на рідну територію. Вирішили пустити паровоза позаду, а спереду — саперів і плятформи з батареєю. Заповнювали бакінців, що будуть обережні, але настрій був — спуску бритолобим не давати.
Рухалися повагом, з потрібними зупинками. Коли прозорий степовий ранок прогнав нічні сутіні, вподовж колії розгорнулися безпорадні картини. Стриміли напівзруйновані покинуті оселі, абож самі закурені димарі; чорніли згарища й сумні смітники на місці колишніх українських селищ... Хутори Баса —рабський, Ладиженський, Жуків, Орловський, Чигирин, Полтавський бовваніли руїнами. Випливла з степової імли Ново-Володимирівка, Кандаурівка
Нагнибіда сухими, колючими очима уп'явся в далечінь, а нігтями собі в долоні.
— Ах, мать вашу парубки любили! — гірко вилаявся він, побачивши сумну, спалену сонцем низину, а на ній—руїни кількох десятків хат свого хутора: — Чисто зробили азіяти, багнет їм у пузо!... Ну, от вам і побачився з бабою... Ех, Маринко!..
Нагнибіда намагався шуткувати, але губи йому трусилися, а войовничі пухнасті вуси наїжачилися. Товариші розважали його, як уміли.
— Держись, Нагнибідо, не розсупонюйся! їдьмо далі, до-Грозного, може там щось узнаєш.
— Ех, та й усиплю ж я тепер брктолобим!.. Держись, Азія!
Доногуєз увесь час вештався з вагона до вагона й підсипав жару. Щодалі більше й більше серця салдатські горіли бажанням помсти. Хто винен ? Чия провокація ? Цього не розглядали. Готова, ще царським урядом прищеплена думка, скеровувала мстиві погляди в бік Чечні.
1 А вона, як на те, розляглася зразу за Качкаликізським кряжем, замикаючи кумицьку низину мальовничим півколом. Зелені горосхили збігали м'якими лініями мало не до самої колії, затуляючи неприступні скелясті верховини — колишнє царстЕо Шаміля. Праворуч залишилися напівзруйновані оселі Умаягн — Юрта й Істису. Ліворуч — Гелдиген і білі саклі чеченської Москви — Гудермесу. Спереду сіріло полотно розібраної залізниці.
Крик обурення вибухнув у повітря й покотився горами. Ешельон спинився й заметушився. З вагонів повискакували сал-дати і пішли розстрільнями поперед саперів. А трохи згодом гармати вже важко бухикали, посилаючи свої гостинці до чеченських авулів.
І десь на верховині Хобі-Шавдону замайорив чеченський значок, скликаючи джигітів для атаки поїзду.
IV
З весни до осени Владикавказ полощуть рясні дощі. Налетить теплий вітер із степів, затремтить, заб'ється в холодних обіймах снігових кряжів і котиться назад, над містом, сивими, волохатими хмарами і падає буйною зливою на чистенькі вимиті вулиці, на чепурні будинки, зелені садки й високі тополі. А по кількох хвилинах південне сонце вже сіє золоті маки над Владикавказом і жадібно випиває кожну краплину щедрої зливи. Тоді прозоре повітря дихає цілющим подихом гірських верховин і в грудях молодо цвіте радість.
Рогожін любив у такі хвилини заглянути сам на сам на знаменитий "Трек", де так легко скинути всі сумніви й вагання в буйні хвилі Терека.