Дивна була ця війна: мости через Дніпро — Ланцюговий і залізний — стояли цілісінькі, лиш з обох кінців їх залягли кулеметники, що безугавно стріляли одне в одного; українські гармати били з Батиєвої гори по дніпровій кризі, не даючи змоги червоним перейти на правий берег; з київських круч безцільно пострілювали з рушниць вояки "вільного козацтва", організованого з робітників-українців, через що людських втрат майже не мала ні та, ні друга сторона. Жертви були тільки серед цивільної людності, бо Муравйов гатив по Києву з багатьох гармат будь-куди, не шукаючи військових об'єктів.
І треба ж було статись такому безглуздому випадку: коли Євген поспішав Хрещатиком з генерального секретаріату до їдальні, неподалеку від нього розірвався мура-вйовський снаряд і тяжко поранив Євгена у праву ногу. З перебитою стегновою кісткою Євген пролежав у лікарні всю облогу Києва, прихід червоних, повернення до Києва війська Центральної Ради разом із німецькою армією і гетьманський переворот у квітні. Вийшовши з лікарні, він шкутильгав, спираючись на ціпок, з яким ніколи й ніде не розлучався. До стройової служби Євген був тепер непридатний, і довелося стати на канцелярську роботу в гетьманському міністерстві.
Через навалу більшовиків і дальші політичні перипетії листування з Мариною на кілька місяців обірвалось, і лиш тепер Євген написав їй листа. З гіркотою він скаржився Марині, що не в бою, а випадково на вулиці він став калікою на все життя, непридатний не тільки до війська, а, можливо, навіть для того, щоб стати їй, чарівній Марині, до пари... "Добрий був би в тебе "жених", що не може без ціпка ступити й кроку!" — сумно іронізував Євген з самого себе, але Марина відповіла пристрасним листом, намагаючись пестливими словами втішити його. "Коли любиш, то сприймаєш коханого таким, яким він був і є, — з каліцтвом, дивацтвом, з усім тим, з чим він увійшов у твою душу. Сприймай і ти мене, Женічко, такою, якою я була і є..."
Здавалось, їхні давні почуття набрали нової сили, але десь наприкінці літа Марина написала йому, що батька призначено гетьманським повітовим старостою. "Уяви собі, що мій батько, дворянин, який ніколи раніш не знижувався, щоб навіть на базарі говорити з мужиками їхньою неоковирною мовою, обклався тепер українськими граматиками й читанками, найняв собі якогось кучерявого студентика і старанно студіює українську мову!.. Розуміється, я не можу поставитись до цього серйозно і певна, що цей дур у батька мине, як і багато чого в нашому теперішньому жига".
Євген опустив розчаровано на коліна листа, і ціль* ний образ Марини знову роздвоївся на кохану вродливу дівчину і невиправного ворога українства...
Він довго не відповідав на листа, а потім, десь аж у вересні, написав: "Мені дуже сподобався вірш українського сучасного поета Миколи Вороного, на який я нещодавно натрапив:
Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай кращий скарб — краса твоя,
Та коли ти Вкраїни не кохаєш,
Ти — не моя.
А як тобі цей вірш?"
Але не судилось Євгенові одержати від Марини відповіді на цього листа. Чи то Марина тяжко образилась, чи повстання проти гетьмана, що невдовзі почалось, змусило гетьманського старосту Сгелєцького тікати разом з родиною подалі від міста, але листування з Мариною обірвалось і, може, назавжди. Коли в грудні повстанське військо Української директорії вступило до Києва, Євген, усе ще кульгаючи на праву ногу й спираючись на ціпок, заявився до директоріанського командування й запропонував свої послуги. Прикро було, що він і далі лишався непридатним до стройової служби, через що Євгена в ранзі сотника послано до інтендантства. "Интендантская крыса"! — як зневажливо називали бойові офіцери старої армії інтендантів тилу і як саркастично подумав тепер Євген про самого себе, але з покаліченою ногою високо не стрибнеш!...
Коли наприкінці січня 1919 року до Києва знову стали наближатись червоні, сотникові Шурабурі наказано сформувати ешелон і вивезти військове майно з столиці України.
Отак сотник Шурабуря став командиром інтендантського поїзда, що обернувся йому важким тягарем на шиї...
На цьому Євгенові спогади кінчались, і він, сам того не помічаючи, перед світанком склепив нарешті очі й заснув, та спати йому довго не довелось.
До відділка, не постукавши в двері, вбіг знадвору захеканий вартовий козак.
— Пане сотнику! Вже йдуть. Вийшли на перон... Сотник Шурабуря скочив на ноги і глянув у вікно.
На пероні справді стояв великий натовп селян, а з-за рогу вокзалу поспішно сунули все нові й нові групи.
— Бондарчук! — обернувся сотник до вартового: — Біжіть мерщій до стрілки й переведіть на шепетівську колію. Потім — на паротяг і скажіть Биксанькові, нехай пильнує: як тільки махну білою хусточкою — на всіх парах вперед!
Бондарчук вибіг із вагона, але тут же вскочив до відділка другий вартовий:
— З того боку ще нема нікого, а між вагонами я побачив, що в о н и з перону вже пішли сюди.
— До зброї! — скомандував Шурабуря до козаків охорони, що спали у вагоні. — Спустіть вікна, зарядіть рушниці і будьте напоготові!
Селяни сходили на першу колію з перону. Вони, видати, ще вагались, та коли серед загальної тиші хтось позаду гукнув: "Чого там тупцяєте? Ану йдіть далі!", натовп рішучіш подався переступати через рейки другої колії. Ще одна колія — і селяни підійдуть до вагонів.
— Виставити у вікна рушниці і, коли скомандую, — стріляйте! Тільки не в людей, а високо понад головами.
Сотник висунувся у вікно і голосно крикнув:
— Стійте, не руште далі!
Натовп тільки на мить спинився і знову посунув до вагонів.
— Вогонь! — крикнув до козаків Шурабуря, не впізнаючи власного голосу.
Постріли з дев'ятьох рушниць розітнули ранкову тишу, і з привокзальних дерев злетіла хмара наполоханого гайвороння.
Натовп боязко позадкував до перону. Але на коліях не було жодного трупа й не чути зойків та стогонів поранених.
— Годі, не стріляйте більше! — сказав козакам Шурабуря, але в цей час почулось, як хтось у натовпі загорлав:
— Та то вони тільки лякають, а ви, дурні, й повірили! Не бійтесь!
Натовп, хоч і не зовсім упевнено, знову рушив вперед. Сотник схопив з полиці у своєму відділку "льюїса", відштовхнув крайнього козака і висунув у вікно коротке дуло ручного кулемета.