Ната: Є!
Андрій: (збентежений) Ні!
Ната: Є!
Андрій: Ти? Ти мала... завдання?
Ната: Так.
Андрій: Не розумію. Не розумію! Не розумію! Скажи ще! Нато!
Ната: Цього розуміти не можна. Тебе вони вважають ворогом. Великим ворогом... Тебе не можна вцілити кулею...
Андрій: Ну?
Ната: Я тебе... кохаю! Ти мені віриш... Ти знаєш, як це сталося... (плющить очі і говорить ніби сама до себе). Ти мені віриш! Ти мені віриш! Я не аґентка...Я людина.
Андрій: Вас післали?
Ната: Так. Вони всіх посилають... Всіх.
Андрій: Чекай! Я хочу хвилинку спокою... Рівноваги. Я розумію.. Я вже розумію. Тебе післати не можна...
Ната: (прояснена, ніби осяяна якимсь світлом) Андрію!
Андрій: Я знаю. Я казав... Це справа однієї секунди...Однієї секунди...
Ната: Вір мені! Вір мені!
Андрій: Вірю!
Ната: Дякую! Милий! (обнімає його, горнеться) Ти мені віриш...Ти мені віриш...О, як це сказати, якими словами! Я тобі все розкажу, все розкажу! (в коридорі дзвінок) О! Хто там!
Андрій: І добре! І добре!
Ната йде до дверей, їй назустріч розчервоніла, в капелюшику з вуалькою і з квітами вривається Ір.
Ір: Нат дома? Дома! Нат! (кидаються в обійми, пристрасно цілуються, схвильовано навперебій говорять) Я щось мусіла робити!
Ната: Я щаслива!
Ір: Я мусіла щось робити!
Ната: Я така щаслива...Ти не повіриш!
Ір: О, вірю! Я була скрізь...У редакції... Я запросила людей... Андрію... Я запросила до вас багато людей... Я трохи п’яна... Зробимо вечірку... А ви чого такий?
Ната: Він переживає.
Ір: То ж то маняк!
Андрій: Але такі керують сьогодні світом..
Ір: Ну, добре! Але заспокійтесь...Дайте дихнути! Готуйтесь, чекайте гостей. Ти, Натко, не бійся, все буде добре... А! Я втомилася! Але вибачте, біжу на свою половину передягнутися...Готовтесь! Чекайте гостей! (вибігає).
Ната: Ти її розумієш, Андрію?
Андрій: Думаю, що так. Я говорив з нею з приводу тих гостей (Андрій стоїть перед відчиненим вікном. Десь далеко почулось три вистріли).
Ната: Андрійчику! Не стій там... (закриває вікно і затягає занавісою).
Андрій: Нема потреби хвилюватися, хіба то перший раз?
Ната: Знаю, однак...
Андрій: Таке звичайне явище (в коридорі дзвінок)… О! Знов хтось!
Ната: Невже гості? А я ще не готова.
Входить Клавдій. Андрій і Ната здивовані.
Клавдій: Чули?
Андрій: Що?
Клавдій: Ті стріли?
Андрій: Стріляють кожний день...Таке звичайне…
Клавдій: На цей раз незвичайне. Вбито комісара... Їхав вулицею, що напроти вашого дому.
Андрій: Хто це зробив?
Клавдій: Хто це зробив... Питання... Під’їхало військове авто, впало три стріли і все.
Андрій: Знов будуть репресії. О, темпоре!
Клавдій: Так, такий час. Мене лиш цікавить, хто це дійсно зробив — наші чи большевики. Є це перший подібний випадок. Коли большевики — тоді не диво та справа з Петром Івановичем.
Андрій: Що хочете тим сказати?
Клавдій: А те, що ви надто легковажите…
Ната: (перебиває) Може мені краще вийти?
Андрій: Ні, зачекай. Вичуваю, що тут діло поважне. Чого ради, скажіть, шановний професоре, ви заповзялися так настирливо пильнувати мої особисті інтереси? Адже ж я вас про це не просив, ніякої нагороди за це не одержите і святим від того також не станете.
Клавдій: Непорозуміння... Мене ваші особисті інтереси не обходять.
Андрій: Тоді що?
Клавдій: Інтереси нації...Народу...
Андрій: Але ж я не нація...
Клавдій: Ви одне з її слабих місць.
Андрій: Звідки знаєте? Хто вам сказав? Чому рішили бути непокликаним лікарем?
Клавдій: Бо в наш твердий час ви не виявили потрібної твердости!
Андрій: Знов питаю: на якій підставі ви це твердите?
Клавдій: На підставі спостережень.
Андрій: Ви думаєте...Ви переконані, що якраз ви і тільки ви вмієте бачити і розуміти. Тоді чому мене ворог переслідує, а не вас. Чому я для ворога страшніший, ніж ви?
Клавдій: Бо я вмію бути обережним!
Андрій: Ха-ха-ха! Якраз навпаки! Бо ворог знає, що саме ви, ваші підозріння, ваша паніка — є для нього капіталом. Вас легко спровокувати, вас легко вивчити. Ніхто не сумнівається у вашому патріотизмові, але в своїй агітації ви тратите почуття міри, не відчуваєте границь можливого й неможливого, віддаєтесь пристрастям…
Клавдій: Обережність — перша справа!
Андрій: Де обережність, а де паніка — не завжди можна сказати. З яких таких резонів ви уявили собі, що я не вистарчально обережний... Що я не вистарчально патріот... Що я не вистарчально розумію ситуації? Чому? Скажіть — чому?
Клавдій: Я вже сказав чому.
Андрій: Тому, що ви мені не вірите — ось чому. Тому, що ваш погляд бачить і не бачить ‒‒ ось чому. І саме тому ви... Саме ви... Слабе місце... Місце для розкладу... Гніздо недобрих бацил... До вас легко увійти всередину, розложити вас недовір’ям до всіх, наштовхнути вас на ближнього, на брата, на кожну людину...
Ната: Андрію!
Клавдій: Не можна ж і всім вірити.
Андрій: Хто каже всім? Чому якраз всім? Не треба всім вірити, як і всім не вірити. Міра! Міра!
Ната: Андрію! Пане професоре! Сідайте! Змініть мову...
Клавдій: Він надто схвильований.
Ната: Ви обидва схвильовані.
Несподівано вривається Ір, хапає Нату за руку.
Ір: Наточко! Ходи! Швидше! Щось тобі покажу…Вибачте, професоре… (вибігають).
Клавдій: Що там сталося?
Андрій: Ха-ха-ха! Хоче порадитись, яку одягнути сукню.
Клавдій на всі боки оглядається, виявляє настороження. Входить Ольга і вносить на таці склянку напою. Ставить перед Клавдієм.
Ольга: Прошу, пане професоре.
Клавдій: Але ж я не замовляв.
Ольга: Пані Ната звеліла (Ольга посміхається, виходить. Клавдій дивиться на склянку).
Андрій: Пийте, пийте. Це лиш цитринова вода…
Клавдій: Цікаво. Звідки в цей час цитрини.
Андрій: З порошків…
Клавдій: Не п’ю… Люблю лиш справжнє…
Андрій: Що тепер справжнє?
Ната: (входить швидко) Вибачте, панове…Ір дістала нову сукню…Так тішиться… Андрійчику! Вибачся перед професором…Тобі ж треба ще… Ти розумієш…
Андрій: А дійсно! Я й забув… Вибачте, професоре, я маю ще дещо полагодити і скоро вернуся… (виходить).
Клавдій: То, може, і я піду.
Ната: Ні. Професоре! Посидьте. Зі мною. Чому не п’єте…Це звичайна вода з цитриновим порошком.
Клавдій: Маю перекислення шлунку.
Ната: О! Яка шкода! Зрештою, не диво, такий хвилюючий час. Але ви ще молодий.