X
Здається, якусь величезну вагу скинув з себе, коли переїхав на дослідне поле. Марусинка зраділа, що їй стільки клопоту досталось, коли вона улаштовувала мої речі. Вона охоче розкладала їх, привішувала, весело розмовляла з ними і висловлювала своє здивування, переглядаючи ту або іншу річ. Інстинкт господарського хисту заговорив в ній, і тому певне, така весела вона. Кімнати несподівано набрались приваблюючого до спокою затишку, привітливості.
В покоях стоїть заніміла тиша, тільки голосно стукає каблуками по підлозі Марусина. А знадвору в одчинені вікна ллється розпалене, налите золотом сонця повітря, гудуть бджоли, радіючи сяйву й квітам, стиха шелестять темно-зелені листя дерев.
Поволі співає в полі хліб, спокійно співаючи ситу музику втоми. Заполовіли жита. Певне, скоро доведеться косити їх. Яскраво-червоними плямами майорить молодий соковитий мак, розпускаючи міцні пахощі опіуму. Поле просторе, кінці його ледве помітні по густих рядках осокорів, якими обсадили межі сієї землі.
До мене інколи приходить Петро Мотузок — агрономічний староста, який зараз слідкує за роботою дівчат на тютюновій плантації. Для мене багато тут нового, несподіваного. До сього поля, як виявляється, належить ще ліс. Ліс великий, густий, з старими гіллястими дубами, які на цілу голову виходять понад деревами, наче вартові, спостерігаючи, чи все до ладу в їхнім царстві. Густі, зарослі верболозом і березами провалля, круті спуски з густою ліщиною і легковажно-веселі полянки.
Ліс і клапоть землі належав колись старому графові. Дітей у нього не було, і тому усі маєтки одійшли другому колінові родичів, а сього шматка старий граф подарував земству. В лісі на одному шпилі зосталась старовинна маленька двоповерхова будівля. В ній зараз ніхто не живе, і вона стоїть, як живий монумент старих часів. Надзвичайно чудна будівля. Перший поверх — комора, з тяжкими, від часу потемнілими дверима. А підіймаєшся по східцях наверх — там покої з двох кімнат, чисті, з двома столами і кількома стільцями. Все потемніло від часу, віє від нього якоюсь давньою старовиною. Оповідають, що в сих кімнатах жив колись один з останніх запорожців Петро Кайдан. Зостався і портрет його. Фарби потемнілі, але обличчя, написане в іконописних тонах, все ж зберегло якусь індивідуальність. Дивишся в очі, холодні, розумні і гіпнотизуючі, і ніяк не можеш одірватись від них.
Серед околишніх людей багато байок ходить про сього Кайдана. Оповідають, що він був характерником. Повернувся з Запорожжя і не захотів оселитись в кріпацькому селі. Знайшов в лісі, який в ту пору нікому не належав, місце і оселився там. Ловив рибу, стріляв дичину, лічив людей і скотину, заговорював від укусу гадюк, шептав від погані і давав поради. З того і жив.
Але гонорлива графиня ніяк не могла погодитись з тим, щоб побіч з нею жив якийсь вільний козак. Закріпила буйні предковічні ліси, до яких можна було в ту пору лише на човні приплисти, а з лісом і Кайдана. Не помирився з сим суворий вільний козак, і почалась між ними довга боротьба. Графиня обходилась з ним ласками — з власного столу страву надсилала, призначила його садівником в лісі і доручила розвести сад, прислала маляра, щоб написав портрета з Кайдана. Розвів сад Кайдан, доріжки попроводив, дістав кращих сортів дерев і кожен рік на Спаса[?] надсилав графині овочі. Але сам ніколи до неї не з’являвся.
Увесь вік воювали — графиня ласками та увагами, а старий Кайдан суворою любов’ю до волі. Так і померли, не помирившись.
До другого поверху прилаштований балкон. Балкон і колони коло нього з старовинними поплутаними візерунками. Вийдеш на нього, і розстилається неосяжний простір — широкі болота, пологі очерети і густі кущі лісу. Де-не-де виблискує річка, а далі піднімаються в ліловім тумані помережані лани.
— Ей, ловко старі люди жили! — зітхаючи, говорить Петро Мотузок.
Якась хвиля котиться широкими просторами, коливається в синій млі, і без кінця сумно стає від сієї просторої пишної краси.
Кажуть, що в ті часи Петро Кайдан виходив на балкон спостерігати, чи не надходить до нього ворог, а в часи спочинку тут дрімав.
Серед боліт в одному місці помітний шпиль. Кажуть, там ховався другий козак Смусь, і кожного ранку перегукувались Кайдан з Смусем вибухами з рушниць, перевіряючи, чи живі зостались обидва за ніч. Зосталась і могила Кайдана. Хрест час від часу поновляють.
Повертаємося звідти з чудним настроєм. Наче упірнув в другий давній вік і виніс звідти, з могил, крихотки старовинного життя, і тому так моторошно стає.
А високі віковічні дуби меланхолійно гудуть верхів’ями, наче переспівують якусь давню таємну мелодію, якої ніхто не в силі розгадати.
Ідемо мовчки, кожен думаючи про своє. А в сій первісній таємності панує свій глибокий занімілий спокій, як свідок того, що пройдуть віки, а тут все зостанеться незмінним, таємно-первісним — і нічого по-пустому клопотатись.
Одного разу поїхав в місто. На розі однієї вулиці коло саду зустрічає мене Наталя.
— Уже й здороваться не хочеш, рано, Васильку! — з докором говорить вона.
— Наталю, то я просто не замітив! Як живеш, Наталю?
— Нічого, — покірно відповідає Наталя, — плаваю на човні, гуляю, лежу на сонці. Тільки нудно. Інколи приїздить Євген Григорович. Знаєш, Васильку, він держить себе героєм. Хоче виглядати суворим, замкнутим, з печаткою, мабуть, страждання.
Наталя дуже загоріла і зробилась свіжою, міцною і дуже інтересною.
— Ну, а коли ж ти приїдеш? Усе обіцяєш, обіцяєш, а ніколи і не заглянеш.
— Ніколи, Наталю. Ось улаштуюсь, скінчу роботи, тоді напевне приїду.
— Неправда твоя, — задумливо відповідає Наталя. — Не приїдеш ти, бачу вже я. Проте, як знаєш.
— Знаєш, Наталю, що? — весело говорю я. — А чом тобі не приїхати до мене? Було б і оригінально, і дуже мило.
— Правда? — недовірливо питає мене Наталя.
— Ну, розуміється. Вшанував би тебе чаєм з липовим медом, показав би тобі місцевості, а в нас дуже цікаві, Наталю, місця. Справді, приїзди!
— Ой, як інтересно! Приїду, неодмінно приїду, — весело киває мені Наталя і крізь сльози посилає мені теплу промінясту усмішку.
Звечора приходить до мене інколи Петро Михайлович. Він стомився за день, а проте кортить побалакати.