Поволі одійшов поодаль і спокійно дивлюся в сусідній сад. Наталя починає потроху заспокоюватись, далі оправляє одежу.
— Васильку, Васильку?
— Що, Наталю?
— А ти ж не покинеш мене?
— Ні, голубко.
— І ніколи не покинеш? — з болісною тугою запитує вона.
— Ніколи, моя люба! — Я підходжу і починаю знову ласкати її, почуваючи, як якась нова звіряча хвиля щось нещире шепоче мені.
— Ай-яй-яй, Васильку! Як се все сталось? Невже се я? Невже се зо мною сталось? — боляче запитує вона мене.
— Нічого, нічого, Наталю, — заспокоюю її.
Вона тремтить, певне, від холоду. Я злегка обнімаю її, і так ми ідемо увесь час до самої хвіртки. Наталя говорить з плачем, пригніченим голосом.
І як раптом вона змінилась! Наче цілий місяць хворіла і зразу стала такою серйозною, солідною — і таким старече-розумним голосом говорить.
Ми починаємо прощатись. І тут Наталя знову міцно— міцно цілує мене, любовно-вдячними очима заглядаючи мені, а по обличчю котяться в неї двома смужками сльози.
— Васильку, ти ж не забудеш мене? Прийдеш скоро чи ні? Приходь. Слухай, приходь неодмінно.
— Прийду, прийду, Наталю, неодмінно! — нещиро їй відповідаю. — Спасибі тобі, Наталю, за все.
— Не треба сього. Се тільки так кажуть, коли надовго прощаються або зовсім. Не говори так.
Вона в останній раз киває мені і, як підбита, поволі задумливо одходе. Як вона раптом виросла! Якою глибокою стала, і яким я маленьким здаюсь проти неї.
Навколо поволі світліє. Останні зорі згасають, ледве помітне бліде слабке сяйво місяця, дерева чіткіш висуваються з темряви.
Я іду бадьорий. Щось голосно співає в мені якусь дужу пісню. Ні, то якась нова звірина десь всередині сміється — ха-ха-ха!
Приходжу додому і від приємної втоми з легкою усмішкою на обличчі незабаром міцно засипаю. І тільки одною тоненькою смужкою проходе якась думка. Спиняюсь на хвилину на ній — піднімається несвідомий біль і презирство до самого себе. Але й се проходить, і поволі упірнаю в міцний солодкий сон.
VIII
Опанували моєю істотою лише одні думки про останні події з Наталею, і ніяк я не можу позбутися їх. То раптом охоплює дужа бадьора хвиля, коли я готовий послати голосний виклик всьому світові.
Десь всередині якісь голосники сміються буйним сміхом перемоги. Ха-ха-ха! І тоді я готовий благословляти мою Наталю, цілувати її свіжі пахучі груди, залити її тоскною хвилею мого палкого почуття.
А то надходе якийсь глибокий сум незадоволення і цілковита байдужість до всього. І Наталя здається мені звичайною провінціальною панночкою, у якої такі вузькі буденні інтереси. І чого тільки і чим саме вона привабила мене? І що вона може дати мені, окрім сентиментальних поцілунків, які в такій же мірі можуть дати тисячі інших самих звичайних жінок? І чого тільки вона пристає до мене? — роздратовано питаю себе, готовий наговорити Наталі силу самих жорстоких, образливих слів.
І се вагання остаточно паралізує мене.
До Наталі я зовсім не заявляюсь і кожен вільний час зостаюся дома. Робити що-небудь нема охоти. Але коли надходе теплий, темно-оксамитовий вечір, відчиняю вікно і байдуже вдивляюсь в тремтячі сутіні саду, повільно перебираючи одні і ті ж думки.
Ллються густі пахощі ночі. Міцні соковиті спарини землі і рослин лізуть до мене. Метушаться метелики, а звідти, з глибин темряви, линуть якісь таємні шелести ночі. Щось давнє, постійно-таємне і нерозгадане шепочуть мені, зоставляючи на серці болячу тонку тривогу. Поволі спускається густе блідо-оксамитове небо з глибокими зеленкуватими вогниками, і їх промінясте тремтіння викликає в мене якусь скорботну мелодію. Про віщо так сумують вони? Може, про чисту панянку Наталю, яка в ту місячну ніч найчистіші таємниці своєї юної душі згубила? Може, про мене, холодного, егоїстичного, постійно шукаючого і постійно незадоволеного?
"Наталю, Наталю! Ти будеш моєю сьогодні?" "Ні, Васильку, сього не можна, не можна, любий, ні в якім разі!"
"Але я далі так не можу, Наталю, чуєш? Я далі не можу!"
Широко розкритими очима, повними жаху, Наталя дивиться на мене і несподівано для себе віддається мені. Власне, не мені, а моєму тілові, моєму п’яному почуттю. Якусь чисту мелодію, а може, молитву юності і чистоти берегла дівчина, а сталося так, що прийшов я і розтоптав сю молитву. І сталося дві Наталі — одна пригнічена, підточена якоюсь хворобою, з старечим розумом і скорботно-серйозним тоном в голосі, і друга — юна, весела, бадьора, з чистими, як ранкова пісня, настроями, дівчина. І без кінця боляче за сю другу чисту, світлу Наталю. Хочеться стати на колінах і в сльозах цілувати білі атласні черевики її — благати, щоб повернулось все, щоби знову стала Наталя такою ж чистою, ясною.
"Наталю, люба! Шуми весняні лоскочуть серце. Чуєш, як співають?"
"Чую, Васильку! — скаже Наталя. — І моє серце теж тремтить. Хочеться чогось такого, щоб усю, усю охопило".
Се вони, шуми весняні, оп’янили мій мозок, наспівали мені таку глибоку до всього байдужість.
В кущах стоять глибокі темні сутінки, тремтять сторожко таємничо-задумливі дерева, порушуючи від легкого подиху вітру чутку тишу ночі.
З протилежного боку, певне, коло вікон Ольги Петрівни, чути легкий шелест і нервовий сміх, а далі тихий протестуючий, стриманий голос. Я догадуюсь — Ольга Петрівна часи кохання святкує з Євгеном Григоровичем. Коли-не-коли вони шепочуться, і мені здається, що сі закохані шептання лізуть мені прямо в уха, розбуркують кров, викликають якусь тоскну заздрість. Я почуваю, як вони, оці шептання, входять настирливо і владно в моє серце, як поволі, але рішуче опановують вони всією моєю істотою. Хочу одігнати їх, злісно розтоптати оці темні плазуючі тварини, і почуваю, що не в силі цього зробити. Вони довго ще сидять. Потім я чую, як Ольга Петрівна потихеньку, наче кішка, проходить в дім. її кроки ледве чутні в сонливій тиші кімнат. За ними чути другі кроки, полохливі, нервові, то голосно стукаючі, то ледве помітні.
Я починаю хвилюватись і всіма силами напружуюсь, прислухаючись до кожного чуть помітного звуку. Ось вони стиха щось гомонять, шелестить одежа жіноча, чути, як необережно заскрипів по підлозі стілець. А далі все стихає.