Тонкі пахощі жасмину, такі чуткі в холодному повітрі, линуть в обличчя густими струмками. Стиха лист на кленах коли-не-коли зашелестить. І знову тиша. Молочно-зелєною місячною млою вкрита долина. Наче серпанком бірюзовим заслана.
— Ой, аж жутко! — жметься Наталя. — Давайте заспіваємо, Василю Павловичу. Або ні, не треба… А-у-у! — кричить Наталя. Вона вириває гілку бузу і стьобає мене в обличчя, а потім біжить по алеї і кричить:
— Ловіть мене-е!
І вже зашуміла в повітрі, тільки шелест зоставляє і манячить вдалині біла смутна пляма. Я напружуюсь і біжу за нею. Віти кущів зачіпаються і бризкають в обличчя. Я на хвилину спиняюсь, протираю очі. Але Наталі вже не видно.
— Наталю, Наталю!
Ні звука. Стоїть німа тиша навколо. Поблизу піднявся і загомонів бурхливим потоком соковито-дзвінких переходів соловейко. І голосною луною посипався його спів на сусідні сади. На річці кричать розполохані качки. Крекочуть настирливо жаби.
— Ау! — обзивається Наталя.
Біжу в кущі. Біла пляма сунеться і в тінях клену особливо помітна.
Я тихенько, крадькома наближаюсь і ловлю Наталю.
— Ех, ви! Не знайшли, — з легким докором говорить Наталя.
Я виправдуюсь.
— А ви знаєте, я тут і сиділа, — показуючи на кущ жасмину, говорить Наталя. — Давайте краще сядемо на лавку, — закликає вона.
Під кленом лавка сіра, старенька. Помітні вирізані літери. Я придивляюсь і помічаю на спинці лави написи: "Наташа", "Миша". Далі стоять терміни року і місяця.
— Хто то такий, Наталю?
— Еге, не скажу. То мій наречений.
Цілу ніченьку шукала.
Ніде не знайшла, — співає Наталя. — Ні, Василю Павловичу, — говорить вона. — Нареченого немає в мене. То так тільки, пожартувала. І знову тягне якісь перехідні сумні мотиви.
— Василю Павловичу! Невже ж в таку ніч не хочеться вам любити? Не хочеться когось поласкати? — з легким тремтінням в голосі запитує мене Наталя.
— Дуже хочеться, Наталю, і особливо юну чисту панянку, таку, як ся ніч. А були часи самотні, коли так безмірно хотілось когось ласкати. А так даремно і згинули сі бажання… А як би хотілось найти такого, кого би в сю пору міг до божевілля покохати!
— Ай справді так, — задумливо говорить Наталя. — А скажіть, Василю Павловичу, — нахиливши голову вниз, провадить вона далі, — ви кого-небудь кохали?
— Мм… Майже ні. Власне, було, але щоб чисто, щиро, щоб віддати всю душу…
— А чому?
— Просто не знайшов такої людини.
Наталя встає, збирається йти. Я теж піднімаюсь і мовчки йду за нею. Стиха шелестять клени, стрибають по алеї срібні плями. Але Наталі, певне, не хочеться йти. Вона чомусь нервується, злегка то здригує, то сумно зітхає.
Десь зашелестіло.
— Ой, як злякалась. — Вона тулиться близько до мене і злегка тремтить. І так обоє, хвилюючись, стоїмо мовчки.
Я помічаю, як на місяць надійшла прозора хмара. Послала м’які сутінки. А йти не хочеться. Беру руку Наталі, рука холодна. Чутко-голосно стукає серце. Гострою п’яною іскрою пронизує всього мене.
— Наталю, Наталю? — пошепки звертаюсь.
— Що? — глухим голосом обзивається вона. Я нахиляюсь ближче до неї.
— Наталю, голубчику, а мене б в сю ніч… ви б полюбили?
— Ну… пустіть.
Але я, забуваючи все, раптом обнімаю її і цілую в шию. М’які пахучі волосинки лоскочуть мене, лізуть в губи.
Наталя пручається, але я ближче приваблюю її і цілую в щоку, в очі. Вона далі не пручається і тільки закриває очі. Впіймав губи і міцно впиваюся і почуваю, як вони гаряче зливаються з моїми губами. Дурманять і хвилюють п’яні пахощі жіночі, змішані з ледве помітними пахощами духів.
Наталя рішуче виривається.
Я стою з помутнілими очима. Вона нервово тремтить. Чи сміється, чи плаче. І так проходить кілька хвилин. Але, нарешті, вона піднімає голову і вся знервована і п’яна, залита сяйвом місяця, рішуче підходить до мене і довго безперестанку цілує мене.
— Ум… Ох! Васильку, хороший, любий мій! — з нервовим плачем говорить вона. — Я божеволію чи просто п’яна.
— Нічого, Наталю. Нічого. Се просто шуми весняні…
— Шуми весняні… — в нервовім сміху говорить вона. Очі її горять блискучим п’яним екстазом. Густі коси збились в неї з голови. Вона вся розчервоніла, залита сяйвом місяця, з м’якою тугою дивиться на мене.
— Боже мій! Ніколи б не подумала, не повірила, щоб ви такий солідний і мене… покохали? Васильку, любий мій, за що? Ну, за що ти кохаєш?
Так ми поволі йдемо до хвіртки в саду.
— Знаєш що, Васильку? Тобі в дім не слід іти. Давай краще я випущу тебе через хвіртку. — Вона тихо крадеться до хвіртки, обережно одчиняє її.
— Ну, прощай, любий мій. — Вона припадає до мене і знову цілує.
Я виходжу за хвіртку і повільно іду по тротуару.
— Васильку? — обзиває Наталя.
Я повертаюсь. Але вона махнула рукою і хутко зникла за хвірткою.
Іду додому, ще раз повертаюсь, але Наталі не видно.
Ллються молочно-бірюзові пасма меланхолійно— спокійні. І, здається, вони бачать мою буйну радість і чомусь їм сумно стає за мене, за моє кохання, за мій спів. А чому? Чому, промені бірюзові?
Не послухаю вас, мовчазні свідки мого кохання! І соловейко вас не слухає, — скакають дзвінкою луною голосні співи його, приском сміху і щастя сиплють в молочні тумани, дзвонять радість мого кохання.
Тихо пробираюсь додому. Сонна Феня сердито одчиняє мені двері. Іван Іванович закашляв і перевернувся. Певне, хотів щось спитати, але тільки важко зітхнув і нічого не сказав. В хаті густі пасма від місяця, скакають фантастичні, як привиди, тіні. За стіною метушно. Якийсь стукіт в кімнаті Ольги Петрівни. Але яке то мені діло! Лягаю спати, а сон довго не приходить. І здається, що хтось другий, ясний, близький мені оселився в мене в хаті, пригортає мене своїми чарами— ласками. І так тепло, затишно стає. А на обличчі почуваю тиху усмішку.
— Люба, хороша, Наталю моя.
VI
В Наталі я буваю дуже часто. Зранку або їду обдивлятись зразкові лани, або сиджу в земській управі, а надвечір іду до Наталі. Одчиняти мені завжди вибігає Наталя, я цілую в неї руку, а вона тільки вдивляється в мене своїми промінястими очима, наче хоче впіймати, які переміни стались в мені за сю пору.
Дома в неї всі вже звикли до мене. "Маман" буває інколи зайнята, забирає до себе і Наталю. Я зостаюсь один в їдальні і від нудьги переглядаю старі збірники "Ниви"[?]. Павло Степанович або сидить у себе в конторі, або ж іде до клубу. Там у нього сила приятелів, з якими він любить "записати пульку".