Штіллер

Страница 83 из 104

Макс Фриш Рудольф

— Там, унизу, як ви знаєте, лежить Герліберг, а потойбіч озера —Тальвіль.

Дівчина забирає тарілки й питає, чи нам смакував обід, тоді приносить пуделко сигар, і ми знову лишаємось самі. Звісно, я вже давно відчув, що в мого приятеля прокурора щось лежить на серці. Чи ж я йому заважаю почати розмову? Ми закурюємо сигари. Мабуть, настає слушна мить. Чарки порожні, каву ще не принесли, оси полетіли, десь на сільській церковці б'є першу годину.

— Я радий,— мовить він,— щиро радий, що ми нарешті познайомились. Але тепер я не про це хочу вам сказати. О другій нам треба бути в місті, не лякайтеся, виїзд на місце події, до майстерні... Я розумію,— відразу додає він,— що тепер ви вважаєте мене за підступного переслідувача, за лукавця, що приходить із приязними словами, тримаючи напоготові гамівну сорочку, розумію, як вас лякає та запорошена майстерня, взагалі я вас, певне, краще розумію, дорогий Штіллере, ніж вам здається.

На питання, навіщо той виїзд на місце події, я не дістаю відповіді.

— Якщо дозволите,— каже він,— то я хотів би дати вам одну пораду.

Сигара його погасла.

— Бачите,— врешті каже він, наново прикуривши сигару,— я говорю з вами не тільки тому, що мене просила Сибіла. Сибіла хотіла б вас уберегти від зайвих прикрощів. І я вважаю, що вона має слушність: суд вас напевне не зрозуміє, Штіллере. Він просто потрактує вас, як звичайного ошуканця, спійманого на шахрайстві, як кумедну постать. Суд призвичаєний до шах-райств, ви й самі знаєте, але до таких, що дають якусь користь: майно, титул абощо. Одне слово, на вас накладуть якусь кару, чи я знаю, може, й не накладуть, але не подарують, коли ви стискатимете плечима, хитатимете головою чи виявлятимете поблажливе співчуття суддям. Що ви матимете з цього?

— То яка ваша порада? — питаюся я.

— Штіллере,— всміхається він,— я звертаюся до вас як приятель: звільніть нас від необхідності прилюдно засуджувати вас у п'ятницю бути самим собою, а насамперед звільніть від цього самого себе. Після такого судового вироку вам тільки буде ще важче носити прізвище зниклого, а що ви, принаймні зовні, саме й є зниклий Штіллер, мабуть, немає вже потреби й говорити. Тож признайтеся самі! Ось моя порада, Штіллере, порада, проказана щирою приязню, так мені здається.

Приносять каву.

— Прошу, порахуйте,— каже прокурор дівчині.

— Усе разом?

— Так, разом.

— Я не можу погодитись на неправду.

Дівчина, очевидно, не так зрозумівши нашу мовчанку, не йде відразу, а стоїть на стежці й балакає про погоду, тоді про собаку. Ми мовчки п'ємо надто гарячу каву. Аж як прокурор знову просить рахунок, дівчина лишає нас у спокої.

Ви не можете признатися до неправди? — перепитує прокурор.

г — Ні, не можу.

— Чому ж це неправда?

— Пане прокуроре...— починаю я.

— Не звіть мене прокурором,— перебиває він мою й так нерішучу мову.— Я б радий був, якби ви мали мене за приятеля. Звіть мене просто Рольфом!

— Дякую,— кажу.

Думаю,— усміхається він,— що свого часу ви мене інакше й не звали... Тепер і моя сигара погасла.

— Я щасливий,— кажу я, прикуривши її наново,— що ви пропонуєте мені свою приязнь. Я тут не маю приятелів. Та якщо ви справді не хочете бути моїм прокурором, а я радо вірю вам... Рольфе... то, бачите, я, маю право сподіватися від вас того, чого сподіваються від приятеля: що ви повірите в те, чого я не можу ані пояснити, ані тим паче довести. Тепер ідеться тільки про це. Якщо ви мій приятель, то мусите погодитись і на мого янгола.

— Тобто як?

— Ви повинні повірити, що я не та людина, за яку мене вважають усі і ви теж, як прокурор... Я не Штіллер,— кажу я, бігме не вперше, але вперше сподіваючись, що хтось мене почує,— справді не Штіллер, запевняю вас, і не можу признаватися до того, що мені забороняє мій янгол.

Цього вже, мабуть, мені не слід було казати.

— Янгол?..— перепитує він.— Що ви маєте на думці? Я мовчу. Дівчина приносить рахунок, і прокурор

сплачує його, а оскільки вона знову не збирається йти, то підводимося ми. Під ногами в нас шурхотить жорства. У відкритій прокуроровій машині, перше ніж він заводить мотор, ми ще раз перебігаємо оком по околиці, осяяній полудневим сонцем, по рудуватих ланах, що над ними літають ворони, по винницях, лісах, осінньому озері. Я відчуваю, що мій приятель прокурор чекає на відповідь. Коли вже мотор починає густи, я кажу:

— Про це не можна говорити.

— Тобто про янгола?

— Так. Тільки-но ід пробую змалювати його, він мене покидає, і я вже й сам його не бачу. Смішно, та що докладніше я можу собі його уявити, що дужче мені здається, ніби я годен його змалювати, то менше я вірю в нього і в те, що я пережив. До міста ми вертаємося понад озером.

3. По обіді.

Десь чверть на третю, отже спізнившись, бо в Старому місті важко десь прилаштувати машину, ми з'являємося перед будинком, який від інших будинків на тій вулиці різниться тільки тим, що перед ним стоїть Кног бель, мій наглядач, одягнений у цивільне. Ми прибули перші. Кнобель каже виключно до прокурора:

— Ключі в мене!

У темних, трохи затхлих сінях стоять велосипеди, якийсь старомодний дитячий візочок, відра на сміття. Кнобель дістає ключі — не з кишені, а з бляшаної, колись жовтої, а тепер просто іржавої скриньки на листи, де я читаю напис: "А. Штіллер". Фаху не вказано. З подвір'я долинає галас, немов із бляхарні чи слюсарської майстерні. Я бачу там заросле мохом каміння і давно вже голе віття клена, що на нього хіба влітку опівдні світить сонце, далі невеличку висохлу криничку з пісковина, теж зарослу мохом, усе досить ідилічне. Ще да-' лі — в'язки залізних рур, неоднакових завдовжки, одна ще навіть із червоним сигнальним прапорцем, що його причепили Іоді, як рури везли машиною. Нарешті Рольф, мій приятель, що, видно, вперше відвідує цей будинок, каже:

— Мабуть, підемо вже нагору!..

Оскільки я не збираюся бути за проводаря, Кнобель показує на єдині тут, вичовгані старі сходи з горіхового дерева, старомодні, широкі, не стрімкі, з поїденим шашлями точеним поруччям. На п'ятому поверсі, де тхне кислою капустою, сходи кінчаються. Кнобель заявляє панові прокуророві, що треба йти далі, відчиняє дверці й показує нам вузькі, раптом дуже стрімкі східці з ялинових дощок. Вони весь час беруть мене всередину, випадково чи навмисне. Мовчазна поважність Кнобеля, що від сьогоднішнього ранку не помічає мене, справляє кумедне враження, але й мій приятель прокурор теж поводиться так, наче ми наближаємося до місця злочину, де можемо застати бозна-скільки трупів.