Штіллер

— Побачимося на суді.

Аж тепер мене кличуть до прокурора.

— Є такий тип мільйонерів,— кажу я,— що до них у •правовій державі ніяк не підступишся, тож не дивно, що вони весь час воскресають...

Моторна секретарка відразу дістає доручення віднести якогось листа до готелю "Урбан". Я думаю: "Може, повернулася з Парижа Юліка?" Тим часом прокурор, що його я досі бачив тільки як гостя на своєму ліжкові, просить мене сідати.

— Отак-то, дорогий мій...— усміхається він.

Нас перебиває телефон. Він бере службову трубку, відвертається трошки вбік, оскільки розмова неслужбова, й слухає, тримаючи в руці в'язку ключів і дивлячись у вікно. Каже тільки, що не прийде обідати, бо по півдні має виїхати на місце події, й досить раптово уриває розмову, видно, після якогось питання, що на нього не хоче відповідати в моїй присутності. Потім трохи силувано звертається знову до мене:

— Сибіла вітає вас.

— Дякую,— кажу я.— Як там вона мається?

— Дякую,—каже він.— Радіє, що знову дома.

А коли на обличчі в нього остаточно згасла усмішка і збентежена мовчанка надто затяглася, наче тепер уже вирішено, що я зниклий Штіллер, а отже, й колишній коханець його дружини, яка тішиться, що знову дома, коли він сховав свої ключі, то висловив не вельми оригінальну сентенцію:

— А життя все ж таки дивна річ. Мені теж нічого не спадає на думку.

— Якщо бажаєте, пане Штіллере, то пообідаймо разом. Ми маємо час до другої години. Пропоную вам,^* каже він, підводячись,— поїхати десь за місто.

2 Обід.

Майже мовчазна їзда лісами й полями. Все дуже осіннє. Сонце ще так пригріває, що можна їсти надворі, принаймні опівдні. Ми сидимо в садку трохи кумедного заїзду, звідки розгортається далекий, приємний краєвид; над головою в нас.зависає листя винограду, а спереду, крізь рідкі виноградні кущі, видно озеро, що блищить у бляклому світлі, все наче затягнене серпанком блакитного диму, навіть поруділі лани й ліси, що палахкотять осінніми барвами. Подекуди коло дерев стоять ще драбини, а під деревами кошики. Скрізь літають оси, навіть коло нашого кампарі. Гори, що бовваніють над осінньою млою, прозорі, немов скляні, й дивно далекі; їхні снігові вершини, що сяють за примарним безлистим гіллям дерев, здаються якимись потворами за чорними ґратами.

— Гарно тут,— кажу я.— Дуже гарно.

— Ви не знали цього місця? Обід нам дуже смакує.

— Що ми питимем? — питає мій приятель прокурор.— Здається, в них тут є чудовий маєнфельдер.

— Залюбки вип'ю,— кажу я.

Я й далі не можу відірвати очей від краєвиду, що лагідно спадає в напрямку озера, і через те здається, ніби він летить удалину. Осіння мла пригладжує вбогість околиці — це ж бо ні село, ні місто,--— лишаються зарослі лісом пагорби й пологі западини з виораними ланами та болотами. Краєвид цей так вабить мене тому, що він не новий для мене. Я його знаю. Чи дорогий він мені?

— Я чув,— каже мій прокурор,— що ваші друзі були трохи розчаровані відвідинами. Вважають, що ви черствий.

—" Може, я й справді черствий.

— А чому?

Я стискаю плечима. З ними виходить те саме, що з цим краєвидом, який, властиво, як майже кожен краєвид, заслуговує найбільшої любові. Певне, я сам винен... Ще раз усе повертається; оси в пляшці, тіні на жорстві, золота тиша плинності — все мов зачароване; кури, що кудкудакають на моріжку, руді, переспілі груші, що ними всіяна сільська вуличка, айстри, що звисають через залізну огорожу, криваві зірки пригаслих вогнищ, блакитнувата мла під деревами — все наче прощається саме з собою; шелестке листя тополі, металевий дух над-гнилих овочів під деревами, дим над полями, де палять бадилля, а крізь грати з виноградних кущів мерехтить озеро; сонце жевріє вже у вечірньому тумані, тоді повернення додому без плаща, з руками в кишенях, вологе листя, що вже не шелестить під ногами, подвір'я з давилами, бочки, що з них капає вода в присмерку, червоні ліхтарі в тумані, пристані... Така тут осінь. Та я бачу й весну. Бачу досить молоду пару: вони йдуть навпростець, і земля, напоєна розталим снігом, чавкає в них під ногами, розгрузла, чорна, як морська губка. Повіває фен, пригріває сонце, вони йдуть околицею, повною звабливих несподіванок, і весь час на невеличкій відстані одне від одного, як товариші. Скрізь тхне розкиданим гноєм, дзюркочуть струмки, що причісують траву на узбіччях, а безлистий ліс сповнений березневого неба. Двоє гнідих коней, що в них зі .спин здіймається пара, тягнуть плуга пологими пагорками, земля чорними борознами вивертається на світло. Дивна зустріч після стількох років. Вони, хоч самі молоді, балакають про вік і вже знають, що в кожному віці, за винятком дитинства, час несе з собою тихий переляк, і все ж кожний вік був би гарний, якби ми не так відкидали й про-сипляли те, що до нього належить, бо ж навіть смерті, що колись таки прийде, не можна ані відкинути, ні проспати, ані відкласти. Скільки той молодик говорить про два стани свого життя, про роботу й про покуту, як він каже, про те, що робота — це радощі, гарячка, хвилювання, коли ти не можеш спати з утіхи, крик упродовж днів і тижнів, коли ти ладен утекти від самого себе,— ось що означає робота, зухвалість, що мимоволі опановує людину, що нікого не зобов'язує, не зв'язує, нічого не вимагає, не обраховує і не обмежує, янгольський порух, що не має чим брати, щастя, праця з шляхетною манією величності в серці, коли все здається тільки побіжним,— тобто все людське, додатком, веселим марнотратством із надміру радощів; правда, згодом завше виявляється, що то було найвище, що може бути між людьми,, недосяжне, як тільки воно стає метою, потребою, конечною й головною річчю. Щоразу той наглий напад смутку, який приходить не тому, що люди відходять, а навпаки, люди* відходять тільки тому, що приходить смуток, вони чують його за кілька тижнів, як собаки землетрус, що засипле знову все збудоване, вкриє все попелом, над усім заляже смуток, немов чорні зловісні птахи над курними місцями колишньої радості, тіні страху: це й є покута, луна сумніву, жах безплідної самотності. Як той молодик багато говорить і як, попри все, дівчині подобаються його слова! Хмарки із срібними краями тануть на сонці, невеличкі гаї острівцями здіймаються з металевого бляску, а вони йдуть моча-рем, і якось, коли дівчина перестрибує дзюркотливий рівчак, її черевичок раптом застряє в багні; вона танцює, наче на линві, піднявши ногу в самій панчосі, і молодикові доводиться її підтримати. Вони вперше цілуються. За гаями є ще озера холоду, між рудуватими пасовиськами ще лежать плями снігу. На узліссі вони спиняються, тримаючись за руки; знову видно озеро, немов блискучий серп, над Альпами тихо громадяться хмари, немов блискуча піна. Вони перекушують у якомусь сільському заїзді. їх обслуговує дівчина з довгими косами. Тут, за низенькими вікнами, повними пагіння, витких вазонів і сонця, що скісно пронизує тишу дерев'яної хати й осяває їхні порожні ще тарілки, вони відчувають, як далеко зайшли, і тішаться заслуженою перекускою — салом і хлібом, селянським хлібом, накраяним вологими, звабливими скибками. На шибці бринить муха. Хмаринки щастя, близькі до смутку, огортають і наповнюють ту годину, дивовижний сон вочевидь, несподіване перебування разом, що чатувало на них у тій простій сільській хаті, мов доля, свідомість, що вони зустрілися. Ще не постає питання, що з того буде, їх ще заполонює почуття, скільки в хаті є можливостей!.. Така тут весна. А влітку під дерев'яними столиками кудкудачуть кури, виноградне листя над головою густе й зелене, озеро здається тьмяним оливом, на узліссі гудуть бджоли, над застиглою травою на луках тремтить блакитне повітря, сповнене метушливих метеликів, гори тануть у сонячному сяйві. І ось уже (ледве я встиг випити чарку вина) знову настає осінь. Знову те саме: кошики, повні листя, вільготність туману й несподіваний полудень, такий, як нині, золото в повітрі, і час невидимим порухом торкається пологих узбіч. Падають яблука. Коли тепер іти лісом, то пахне грибами. А тут тхне гноєм. Коло надгнил их груш і слив гудуть оси, повно ос, і в овочах, що їх осінь примусила швидше дозріти, ми ще раз здибуємося з літнім сонцем, із солодощами днів, що лишилися в спогадах. Ми сидимо, в садку, відчуваємо на обличчі холод тіней, і садки стають великі, як раптовий подив, порожні, але веселі, безлисті вершини дерев виповнює блакитний простір, знову яскріє на мур^х осіннє листя, здіймається ними в полум'яному жарі минущості. Минають роки, і скільки всього стаеться, та хто його бачить! Усе зливається в одне, у простір буття, ніщо до нас не вертається, все біжить по колу, наше існування висить над нами, як хвилина, а потім ти й сам перестаєш рахувати осені, минуле живе, як тиша над нивами, де спіє хліб, на виноградних кущах нашого життя висять китиці прощань. Не спиняйся! В такі дні тебе знову вабить озеро: коли пливеш, то відчуваєш свою шкіру, тепло власної крові, пливеш, немов у склі, над тінявою глибінню холоду; об берег б'ються блискучі хвилі, на тлі сріблястих хмар пливе вітрило, як метелик у павутинні бляску, хустини, повні миготливої сонячної лагоди, над невиразними, мов натяк, берегами. Подеколи здається, що час спинився, заполонений утіхою; бог придивляється до самого себе, і все затамовує віддих, аж поки западе в попіл присмерку... Мій прокурор каже: