коси, поправляє без потреби, бо не рушала з місця; це тільки я в своїм шаленстві упрів, аж із мене дзюрком тече піт, сорочка геть мокра, краватка зсунулася, і саме тому Юліка ще раз поправляє свої руді коси, поправляє збентежено, і її можна зрозуміти. Чи вона чекає, щоб я вибачився? В коридорі чути галас; певне, нічого не сталося, а то було б тихо. Але люди розлючені й обурені, я їх теж розумію. Юліка бере цигарку, і я даю їй вогню. Так, вона має слушність: а що далі? Якусь хвилину, ще тримаючи в руках запальничку, я приглядаюся до своєї Юліки й відчуваю, що зараз вибухну ревним плачем, упаду на коліна, затулю лице руками, аж поки Юліка відслонить його, заплакане, бридке й сміховинне. Хотів би заплакати, але не плачу, сльози течуть наче кудись усередину, і я так само не міняю постави, як і вона. її пиха (чи поблажливість) така затята, незворушна; вона всміхається, як переможниця, невинна, що завше мене переборює, чи як мати, радше все ж таки, як мати, що, попри все, любить свого нечемного сина; і її перевага видається мені такою безмежною, її незворушність такою незбагненною, її байдужість такою вбивчою, а невразливість такою безглуздою, що я тільки мовчки дивлюся на неї, недовірливо, як і першого дня. І яка вона гарна, ніколи не забуду її рудавих кіс, алебастрового кольору шкіри, дівочих уст, її чи то блакитних, чи зелених, а може й безбарвних очей, о, яка вона велична, яка незвичайно вродлива і яка правдива, щира, а її шляхетний ніс із ледь завеликими ніздрями, о, а її чудесні вуха, рівна струнка шия, ніжний голос! Ніколи її не забуду! А грація рук, коли вона, отак сидячи, курить,— якусь хвилину мені здається, що я зараз схоплю Юліку за горло й задушу. Але, звісно, не хапаю... Потім повертається Кнобель і доповідає моєму оборонцеві, яку я приблизно заподіяв шкоду.
— Дякувати богу,— каже мій оборонець,— що хоч нікого не поранено!..
їм доводиться пояснювати моєму вітчимові, що сталося: галас привернув його увагу, і він хотів би знати причину,, адже його викликано сюди особисто, він знову й знову наголошує: особисто.
Р. Б.
Тепер, цілком усвідомивши своє безсилля, я бачу, що ЗІ4 то була б найкраща хвилина сказати їм усе, сказати правду. Але що означає це моє "все"? Тільки-но я пробую його пояснити, з нього нічого не лишається. А то хіба б я не пояснив його вже давно, це сво£ "все", свій досвід?..
Років зо два тому я спробував відібрати собі життя. Я вже давно таке надумав. Як, мабуть, чи не всі самогубці, я був переконаний, що як заподію собі смерть, то настане просто кінець, щезне світло, щезнуть уявлення. І через те не відчував ніякого страху. Мені не пощастило з чисто технічних причин. Я знайшов у тій халупі невеличкого старомодного пістолета, що почав діяти, аж як я його добре вичистив. Він мав набагато легший спуск, ніж та зброя, що до неї я звик, чи взагалі гачок не тримався. Очевидно, він вистрілив передчасно, і куля (в шухляді я знайшов тільки один набій, що годився до нього) лише черкнула мені голову над правим вухом, не пробивши черепа. Потім мені показували рентгенівський знімок. Пам'ятаю: голову мою тримали дві руки, мов обценьки, наді мною здіймалося обличчя Флоренс, що єдина чула постріл, а тоді все зникло, лишилася тільки маленька кругла дірочка вдалині (ми дітьми часто залазили в канал, і далеке кружальце денного світла здавалося нам замалим, Щоб тудою можна було вилізти; таке самісіньке почуття!). Стан мій був нестерпний, але болю я не відчував. Навіть прагнув болю. Наче хтось мене кличе, а я не можу здобутися на голос, щоб відповісти. Розпачливе прагнення заснути і водночас певність, що заснути не зможу. Згодом, уже в шпиталі, я щось казав про це і благав сну. Найтяжча мука, здається мені тепер, полягала в тому, що раптом я став ні на що не спроможний, ані податися назад, ані вперед, ані вгору, ані кинутись униз, уже не було ні гори, ні долу, а все ж я існував, без порятунку, без кінця, без смерті. Як часом буває уві сні, я добре знав, що то сон, знав, що то не смерть, навіть якби я помер. Як сказати банально, то була велика несподіванка, десь така, якби хто стрибав з муру, щоб розбитися, але не до-сяг землі й ніколи не досягне, невпинно падає і водночас не падає, цілковите безсилля при цілковитій притомності, тільки зник час, як я вже казав, час як середовище, що в ньому ми можемо діяти; все лишається так, як було, ніщо не минає, все лишається назавше. Потім я
довідався, що тоді мені через короткі проміжки робили уколи. Ті уколи, що заспокоювали, зміцнювали, присипляли тяжко поранене тіло, мабуть, щоразу знову будили в мені ляк, який потім, коли я лежав у забутті, повертався образнішою, зрозумілішою для пам'яті мукою. Так принаймні здається мені: я ще ніколи ні з ким про це не говорив. Та й як про це говорити? Можу тільки сказати, що саме той ляк я й називаю своїм янголом...
(Мене перебили повідомленням, що сьогоднішнє остаточне слухання справи з оголошенням вироку, спершу призначене на шістнадцяту годину, перенесене на десяту годину тридцять хвилин ранку).
Я вже казав, що ніколи ні з ким іще не говорив про це, і слушно: не можна чогось незрозумілого зробити зрозумілим, не втративши його цілком; навіть тепер я помічаю, що цим поясненням мимоволі намагаюся все якось пов'язати між собою, "надати якогось глузду" всьому. А тим часом я не маю чого надавати. Я тільки • прийняв той "глузд". І мушу його зберегти... Із снів, що тоді цілою низкою являлися мені, я сам мало що за-пам'ятав,^бо нікому не міг їх оповісти. (Раз мене відвідала в тому шпиталі мулатка Флоренс; я її добре розумів, а сам заледве здобувся сказати кілька слів). Ось один сон: я душу Little Grey і знаю, що то не кішка, а Юліка, вона сміється якось чудно, так Юліка ніколи не сміялася, і сама вона цілком інша, весела, я щосили душу кішку, а Юліка глузує з мене перед публікою, якої я ніде не бачу, кішка не борониться, але потім знову стрибає на підвіконня, вилизує шерсть; Юліка ніколи не була моєю дружиною, я все тільки вигадав собі... Або ще один сон: на моєму ліжку лежить мати, страшна, хоч усміхається, воскова лялька, коси, як щітка, мене опановує жах, пробую ввімкнути світло, та дарма, пробую покликати Юліку, знову дарма, все урвалося, темрява в цілому помешканні, а проте я дуже виразно бачу воскову матір, смертельно переляканий, падаю навколішки, кричу, щоб прокинутись, і раптом бачу в своїй руці великодню крашанку, таку завбільшки, як голова... Решту снів я ще гірше пам'ятаю. Здається мені, що в них ішлося про те саме, і як я лежав у забутті, той сон марився мені далі, наприклад...