Був саме час підвечірку, тож сестра, й гадки не маючи, що я прийшов просто з в'язниці, надзвичайно ввічливо спитала, чи мені принести булочки, чи грінки. Нарешті ми знову лишились самі — цього разу вже наче не було кому перешкоджати.
— Що ти за коники викидаєш, Штіллере! — сказала Сибіла.
Я думав, вона про косарики. Аж виявилося, вона мала на думці мою відмову бути зниклим Штіллером. Вона зняла окуляри, і я побачив її ясні, прегарні, спокійні очі. Хоч вона допіру народила своєму чоловікові дитину, а проте аж у голові паморочилося на думку, що така жінка тебе кохала б. Звісно, я й далі відмовлявся бути Штіллером. Я сидів навпроти неї, заклавши ногу за ногу, спершись руками на ліве коліно, й дивився на старі платани в парку; Сибіла тим часом розглядала мене.
— Ти став дуже мовчазний,— сказала вона.— Як поживає Юліка?
Питала вона трохи забагато.
— Навіщо ти повернувся сюди?
Це було дивне надвечір'я. Ми все пили чай, хоч він давно вихолов, а до булочок та грінок навіть не торкнулися; я мовчав (бо що мав казати?), тому вона почала оповідати про себе. Скінчила аж о шостій — мала невідкладну справу, мусила годувати дитину.
Тепер я вже добре уявляю собі їхнього зниклого Штіллера: він, мабуть, має жіночу вдачу. Вважає себе за безвільного, та в певному розумінні виявляє аж забагато волі, а саме, коли не хоче бути собою. Невиразна особистість, тому й тягнеться до радикалізму. Розум має пересічний, цілком неосвічений; воліє покладатися на раптові думки й занедбує розум; розум-бо гартується на сміливих рішеннях. Часом дорікає собі боягузтвом, а часом ставить перед собою такі завдання, що їх потім не виконує. Він мораліст, як завше ті люди, що не ладнають самі з собою. Інколи наражає себе на непотрібну небезпеку, навіть на смертельну небезпеку, щоб довести собі, ніби він борець. Має багату уяву. Слабує на класичний комплекс неповноцінності, що випливає з надмірних вимог до самого себе; основне своє почуття — ніби він у чомусь винний — вважає за свою глибину, може, навіть за релігійність. Він приємна людина, просто чарівна, ніколи не сперечається. Коли не може досягти чогось тим чаром, то ховається назад у свою меланхолію. Намагається бути правдивим. Невситима потреба бути правдивим походить у нього з особливого виду брехливості; людина тоді правдива аж до прагнення виставляти себе напоказ, щоб переступити болюче місце з свідомістю, що ти особливо правдивий, правдивіший за інших. Він не знає, де саме те місце, та чорна яма, і завше відчуває страх, навіть коли того місця немає. Він завше чогось очікує. Любить лишати все так щоб воно висіло, й належить до людей, яким скрізь, хоч де б вони були, здається, що в іншому місці краще. Уникає, принаймні внутрішньо, понять "тут" і "тепер". Не любить літа і взагалі стану незмінності, його стихія — осінь, присмерк, меланхолія, минущість. У жінок легко складається враження, що він їх розуміє. У нього мало друзів серед чоловіків. Серед них він не почувається чоловіком. Але через свій постійний страх, що він може виявитися неспроможним, Штіллер, властиво, боїться й жінок. Він здобуває більше, аніж годен утримати, а як партнерка відчує межу його можливості, він і поготів утрачає сміливість. Він не готовий, щоб його кохали таким, як він є, тож мимоволі занедбує кожну жінку, що його справді Кохає, бо якби повірив у її кохання, то мусив би прийняти самого себе,— а від цього він дуже далекий!
Не встигне людина приїхати до цієї країни, як їй починають псуватися зуби. І не встиг я поскаржитись, що мені болять зуби, як вони відразу налаштувалися вести мене до Штіллерового зубного лікаря, наче тут немає інших! Його прізвище швидко знайшли з неоплаченого рахунку, якого мій оборонець залучив до справи. Відразу ж зателефонували до нього. На щастя (і на превеликий жаль мого оборонця), той лікар недавно помер. Мене поведуть, до його наступника — отже, до такого, що ніколи не бачив Штіллера й не може твердити, що впізнав мене.
зошит шостий
Майстерня зниклого Штіллера — як оповідає пані Сибіла, дружина мого прокурора,— була простора, ясна й містилася десь на піддашші в Старому місті; за браком меблів, навіть необхідних, де б Сибіла могла покласти свого капелюшка й торбинку, вона здавалася ще більшою, ніж була насправді. Метрів із десять на п'ятнадцять, каже Сибіла. Мабуть, перебільшує, хоч загалом начебто пам'ятає її дуже добре. Підніматися туди треба було старими, вичовганими, рипучими сходами з ялинових сучкуватих дощок, а під самим дахом, об який Сибіла не раз стукалася головою, була ніби кухонька із червоною теракотовою зливальницею, газовою плиткою й шаховкою, повною непаристого посуду. В майстерні стояла канапа — бо Штіллер і мешкав у ній,—а також поличка з книжками, де Сибіла, що походила з буржуазної родини, вперше побачила "Комуністичний Маніфест". Була там ще "Анна Кареніна" Толстого, кілька томів Карла Маркса, про якого вона вже багато чула, Гельдерлін, Хемінгуей і Жід. Сибіла теж подарувала дещо Штіллерові, і бібліотечка стала ще строкатіша. Килима, певне, не було. Натомість Сибіла пам'ятає п'ять вигинів довгої труби від грубки, мабуть, дуже романтичної на вигляд. Але найкраще, що, ступивши один відважний крок (Сибілі як жінці доводилось підтягувати вузьку спідницю), можна було опинитися на даху, на майданчику з іржавим поруччям, вимощеному вкритою мохом жорствою та смолою, що налипала на білі черевички, теж дуже романтичному: на риштаку воркували голуби, навкруги здіймалися дахи з віконцями в піддашшях, димарями, сліпими стінами й кішками, видніли подвір'я, на яких лунко витріпували килими, у вікнах цвіли калачики, метляла білизна, в соборі дзвонили дзвони. У фотель, куплений колись у крамниці старих речей, що її тримала Армія спасіння, на жаль, уже не можна було сісти; крам на ньому зотлів, тож краще було примоститися на сміттяному відрі, що для Сибіли, дружини мого прокурора, певне, теж мало неабияку принаду. В кожному разі, мені здається, що, попри все, їй приємно згадувати Штіллерову майстерню. В самій майстерні стояло ще старомодне кріс-ло-гойдалка; в ньому можна було гойдатися, й тоді мимоволі створювався безтурботно-пустотливий настрій. Усе те для Сибіли, що приходила туди з камфорта-бельного помешкання, мало якийсь чар тимчасовості. Гумова рурка на крані завше бу-ла присилена мотузкою, фіранка приколена кнопками, за нею стояла стара валіза з важкими завісами, що правила за'скриню на білизну. Все в тій майстерні, куди не глянь, викликало бентежне почуття, що кожної хвилі можна знятися й почати цілком інакше життя, отже, якраз таке почуття, якого тоді Сибіла потребувала.