Як я вже казав, мій прокурор розповідає цю історію набагато яскравіше. На моє запитання, що ж усе-таки сталося з крамом тілесного кольору на чоловіче вбрання, він відповідає неохоче, коротко й ухильно. Якщо я добре зрозумів його, він укинув нарешті той мерзенний пакунок до туалету на вокзалі.
— Повірте мені,— сміється він,— що той пакунок снився мені ще багато років!
(Властиво, чому він зі мною такий щирий?)
Мабуть, не випадає,— кажу я,— допитувати свого прокурора, але дозвольте мені запитати одне: чи ваша дружина сказала вам, хто був її приятель?
— Пізніше сказала. Набагато пізніше.
— Коли?
— Коли все скінчилося. Коли він зник. 184
— Смішно,— кажу я.
— Авжеж,— осміхається він.— Ми тоді обоє — і моя дружина, і, звісно, я — були дуже смішні.
Упродовж цілого того тяжкого літа Рольф хотів довести, що, згідно з своєю теорією, полишає Сибілі робити, що вона сама хоче. Звичайно, була небезпека, що вони стануть зовсім чужі одне одному, але її вже Сибіла повинна була взяти на себе, коли так гордо заявила: "Я не прошу тебе дати мені волю. Якщо мені буде потрібна воля, я її сама візьму". Отже, лейтмотив його поведінки був такий: "Прошу ласкаво, моя люба, як собі хочеш!" Водночас вони проводили разом чудові вечори в колі спільних приятелів, які взагалі нічого не давали взнаки чи, може, нічого й не помічали, а тоді знову починалися непорозуміння через дрібниці. Одначе вони поїхали разом на міжнародний музичний фестиваль у Люцерн і, як колись, походжали під руку по фойє. Не прикидалися для себе чи для людей, ні: їм раптом знову стало гарно вдвох. Рольф був її чоловік Г хоч н$ зловживав цим, але принаймні мав певні привілеї, наприклад, завше міг з'явитися з Сибілою під руку. Сибіла навіть трохи пишалася, що Рольф, тепер уже прокурор, прогулюється з нею по фойє. Натомість п'єро з маскованого балу, хоч би до якої вдався нелегальної діяльності, мав гандікап; Рольф уперше відчув, що гандікап має суперник. Коли він був у дуже гарному гуморі, то часом робив іронічні натяки, що блимали, як далеке світло морського маяка, й нагадували їм обом, коли б вони забули, походжаючи під руку, де стирчить зловісна скеля. Здається, до поважної розмови в них не дійшло. Одначе то було таке літо, що обоє не хотіли б ще раз його пережити. Сибіла й далі меш* кала в Рольфа, щоб не лякати родичів; то була б страх яка неприємність, вона про таке навіть подумати не могла, хоч її нітрохи не мучило сумління. Вона відверто заявила про це Рольфові, як він повернувся з Генуї, просто поставила вимогу, щоб, як вона казала, зовні все лишилося так, як було. Через те лише кілька годин протягом дня випадали з-під його нагляду, й годі було уникнути-неприємної половинності. Важко навіть сказати, яка то була нерозважність — звинувачувати в гнітючій половинності, яка з часом стала, мабуть, нестерпніша за найдикіші сварки, тільки Рольфа. Однак її жіноча натура все ж таки винуватила його, часом (каже Рольф) Сибіла так позирала на нього, наче він їй уже в печінках сидів, і йшла до свого покою виплакатися — за замкненими дверима! У відповідь на те Рольф сходив униз по пиво. Як їй треба було більшої волі, то чому вона справді не брала її? Рольф думав про це без іронії. Чому вони просто не виїхали десь — його бідолашна дружина та її п'єро з маскованого балу,— чому не зважилися? Рольф цього не розумів. Отже, він гадав, що та буря скоро вщухне, і під осінь справді відчув, ніби сам уже дивиться на все спокійніше.
У вересні він обійняв посаду прокурора.
У жовтні будинок був готовий, і молодий архітектор загалом лишився дуже вдоволений. Дещо, казав він, тепер він би зробив інакше — до речі, те, що Сибілі й Рольфові найдужче подобалося. Решта все здавалося їм трохи дивне. Але саме ті дивовижі були особливо вирізнені на знімках, які небавом мали з'явитися в одному часописі, присвяченому архітектурі. Будинок був, як Штурценегер обіцяв уже під час їхньої першої розмови при чорній каві, послідовно модерний. Не те щоб він не подобався Рольфові, але не можна сказати, що й подобався. Рольф не почувався вільним із Штурцене-гером, йому було майже неприємно, що його, Рольфів будинок, так вихваляли. Одного разу в кав'ярні до нього підійшов якийсь чоловік, відрекомендувався редактором часопису з питань архітектури, подякував, що Рольф зважився на таку будову, подякував наче від імені сучасної архітектури й не тільки похвалив Штур-ценегера як архітектора, але й почав розводитись про його чисто людські риси — принадність, відвагу, безоглядність, наполегливість і розмах, про його життєву снагу, вразливість, енергійність, і духовну й тілесну, то-! що; все те однаково можна було приліпити й до архітектора, і до коханця. У такі хвилини Рольфові знову здавалося, ніби цілий світ має його за дурня, ніби він персонаж із якоїсь Мольєрової комедії. Сибіла теж була при тій розмові. І теж признала молодому архітекторові життєву снагу, вразливість, енергійність духовну й тілесну, авжеж, і спитала, чи Рольф теж її признає, а Рольф, як-не-як людина з чималим особистим і фаховим досвідом, не знав, скільки хитрощів приписати сво їй дружині. В певні хвилини він гадав, що Сибіла здатна на все, саме тоді коли вона здавалася найневинні-шою, як закохані жінки, що завше мають себе за невинних і йдуть за голосом одвічної природи, яку потім скромно й покірно вважають за господа бога... Саме з таким почуттям, що він патентований ідіот, Рольф поїхав одного осіннього надвечір'я за місто приймати, як то кажуть, будинок. Крім незначних дрібниць, що на них сам архітектор звернув увагу, все було доведене до ладу. Не спадало якесь жалюзі — не так було прилаштоване; лопнула одна велика шиба у вікні; малярі^ що останні працювали на будові, по-дурному забили піском і цементом унітаз у туалеті; ще не підібрано до льоху ключів; забули зробити запланований вимикач біля господаревого ліжка; люстро у ванній кімнаті невідомо чому почеплено на десять сантиметрів вище; у садку в останню хвилину покладено кілька гранітових плит замість кварцитових. Справді дрібниці, їх легко було виправити, а ще, звісно, малярі не закінчили роботи. І це, власне, все. Рольф також не помітив ніяких вад. Чи ка-тальпа прийметься, чи всохне, видно буде згодом. Тепер господареві належало сказати кілька щирих слів подяки. Та що Рольф не сказав їх, а просто відвернувся від замкненого будинку й став роздивлятися околиці, немов прощався з ними або ж уперше прийшов на те місце, молодий архітектор, певне, аби не мовчати, заходився пояснювати, що таке гарантована робота, наче Рольф ніколи про неї не чув. Потім вони сіли обидва до нової прокурорової машини. Рольф, усе ще заносячись думками десь-інде, встромив ключика, але не рушив з місця.